♦ загальні виборчі права громадян;
♦ можливість для громадян претендувати на обіймання виборних посад;
♦ регулярне проведення вільних, конкурентних і справедливих виборів;
♦ надання конституційним правом вибраним посадовим особам можливості контролювати урядові рішення;
♦ відсутність утисків стосовно політичної опозиції;
♦ право громадян створювати незалежні асоціації й організації (включаючи незалежні політичні партії і групи інтересів) і приєднуватися до них;
♦ вільний доступ громадян до джерел альтернативної
На початку 90-х рр. XX ст. у політичну науку широко входить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління (або поліархії) в контекст світових модернізаційних перетворень. Американський політолог С. – Хантінгтон у своїй книзі «Третя хвиля: демократизація в кінці XX століття» відзначив три хвилі демократизації, кожна з яких відрізнялася своїми історичними умовами, особливостями протікання, причинами зміцнення демократії в окремих країнах і регіонах та невдачами демократичних експериментів в інших. Схема С. Хантінгтона подається таким чином:
Перша – тривала хвиля демократизації – з 1828 р. по 1926 р. Початкова точка відліку співпадає з кінцевим оформленням демократичних інститутів і процедур у СІЛА, а завершується через декілька років після закінчення Першої світової війни, перший спад (1922 – 1942 рр.).
Друга – коротка хвиля демократизації – з 1943 р. по 1962 р. Поштовхом до другої «хвилі» стала перемога союзників у Другій світовій війні та процеси деколонізації 1960-х років. На 1957 – 1975 рр. припадає друга «спадна хвиля».
Третя, або «глобальна демократична хвиля», починається у 1974 р. з падіння авторитарного режиму в Португалії і триває дотепер.
Хоча джерела першої демократизації, як відзначає С. Хантінгтон, дійсно беруть початок від подій Американської і Французької революцій, проте виникнення сучасних демократичних інститутів є феноменом XIX століття. Поворотним моментом виникнення демократичної системи може вважатися для даного періоду виконання двох умов: по-перше, не менше 50% дорослих чоловіків мають право голосу, по-друге, існує відповідальна виконавча влада, яка або утверджується підтримкою більшості у вибраних законодавчих органах, або вибирається в ході регулярних народних виборів. У результаті застосування цього критерію С. Хантінгтон робить висновок про те, що США увійшли в першу хвилю демократизації в 1828 р., коли в наслідок відміни цензу власності в старих штатах і входження нових штатів із загальним виборчим правом для чоловіків більше 50% чоловічого населення США взяли участь у президентських виборах того року.
У наступні десятиліття інші західні держави також поступово розширили виборчі права, скоротили багаторазове голосування, запровадили таємну процедуру голосування. Характерний приклад останнього: вперше таємне голосування було введено у Південній Австралії в 1858 р., у Великій Британії воно не використовувалося ні на парламентських, ні на муніципальних виборах аж до 1872 р., а в США стало поступово впроваджуватися після президентських виборів 1884 р. У цілому Швейцарія, Велика Британія, її заморські домініони (Австралія, Нова Зеландія, Канада), Франція, Бельгія, Нідерланди і скандинавські країни здійснили перехід до демократичних режимів у кінці XIX ст.
Після закінчення Першої світової війни перша хвиля демократизації охоплює нові держави, які виникли на уламках Російської, Австро-Угорської і Німецької імперій (Чехословаччину, Угорщину, Польщу, Естонію, Латвію, Литву), деякі латиноамериканські країни (Уругвай, Чилі), Ірландію, Ісландію, Іспанію і Португалію. Всього перша хвиля демократизації сприяла становленню 29 демократій, які характеризуються парламентаризмом, партійною системою і широким виборчим правом.
Зворотна антидемократична хвиля починається з приходом до влади Муссоліні в 1922 р. і охоплює всі 20-ті і 30-ті роки XX ст., коли домінуючою тенденцією світового розвитку стає повернення до різних форм авторитарного правління і виникнення принципово нових політичних режимів тоталітарного типу. Протягом 20-х рр. XX ст. після Італії перехід до авторитарних режимів у результаті військових переворотів відбувся в Литві, Польщі, Латвії й Естонії. Прихід до влади Гітлера в 1933 р. не тільки «поховав» Веймарську республіку в Німеччині, але й призвів до падіння демократи в Австрії у 1934 р., Чехословаччині у 1938 р. Падіння демократичних режимів охопило також Південну Європу і Латинську Америку: військовий переворот 1926 р. встановив тривалу диктатуру Салазара у Португалії, демократія в Греції зазнала краху в 1936 р., військовий переворот в Іспанії у 1936 р. призвів спочатку до громадянської війни, а потім – до краху Іспанської республіки у 1939 р.
Друга хвиля демократизації почалася під час Другої світової війни і була пов’язана з розвитком антиколоніального руху та перемогою над фашизмом. Піднесення хвилі розпочинається з установлення адміністрацією союзників демократичних режимів на звільненій території (Західної Німеччини, Австрії, Японії і Кореї), руху до демократії в кінці 40-х рр. XX ст. у Греції і на початку 50-х рр. XX ст. у Туреччині.
Додатковий поштовх другій хвилі демократизації надав процес деколонізації, що набрав сили в 50-х і на початку 60-х років XX ст. У багатьох постколоніальних країнах Африки й Азії було зроблено спроби введення демократичної форми правління, які в результаті практично всі були надзвичайно слабкими, нестійкими і, як виявилося, короткочасними.
Друга зворотна хвиля розпочалася на початку 60-х рр. XX ст. практично одночасно в Латинській Америці, Африці й Азії, де в результаті військових переворотів були повалені цивільні уряди. Глобальний поворот від демократії до авторитаризму був вражаючим: принаймні одна третина 32 реальних демократій, що існували в світі до 1958 р., прийшли до різних форм авторитарного правління до середини 1970-х. Всі ці обставини викликали песимізм відносно застосування і можливості встановлення демократичного ладу в суспільствах, що розвиваються.
Третя хвиля демократизації починається в Південній Європі: в 1974 р. з розривом у декілька місяців відбувається падіння авторитарних диктатур у Португалії і Греції. В 1975 р. після смерті генерала Франко завершується тридцятишестирічний період авторитарного правління і починається процес переходу до демократії в Іспанії, який успішно закінчується прийняттям нової демократичної конституції і вільними парламентськими виборами у березні 1979 р.
Рух до демократії охопив латиноамериканський і азіатський континенти. В 1970-х рр. приймаються конституції і відбуваються вибори в Еквадорі, Болівії, Перу, Уругваї, Бразилії. В 1980-х рр. приходять до влади цивільні уряди в Туреччині, на Філіппінах, Пакистані.
У кінці 80-х на початку 90-х рр. XX ст. відбуваються «оксамитові революції» у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії. В 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з’являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусія, Литва, Латвія, Естонія, Казахстан та інші). Звернення колишніх комуністичних держав до цінностей демократії переконливо продемонструвало те, що єдиною реальною альтернативою авторитарним і тоталітарним режимам є саме демократичний лад, а розширення і консолідація демократії виступають панівною і довготривалою тенденцією світового розвитку.
Консолідація демократії є найважливішим етапом переходу від авторитарної форми правління до демократичної. Він розпочинається після вирішального розриву з попереднім режимом і закінчується тоді, коли можна вже говорити про те, що встановлена демократія розвивається на своїй власній основі, яка дозволяє при всіх негараздах економічного, соціального і культурного життя підтримувати стабільність і забезпечувати стійкий розвиток. Під час переходу створюються політичні інститути нового демократичного режиму, які починають працювати і взаємодіяти згідно з новими правилами гри. Для консолідації демократії важливо, щоб політичні еліти (лідери партій, бізнес-кіл тощо) були здатні спільно діяти в ім’я довготривалих цілей національного розвитку. Консолідація демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводити принципову межу між демократичним режимом і демократичними правителями. Розчарування у результатах діяльності конкретних політичних еліт не повинно переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, яке нібито здатне «навести порядок» тощо).
Ви прочитали: "Політичні діі і політичні рішення – №2"Читати далі