5.Тема: Сучасні політичні режими: основні типи та проблеми їх трансформації
План
1. Політичний режим:поняття й ознаки
2. Характеристика основних політичних режимів (тоталітарний, авторитарний, демократичний).
3. Політичний режим сучасної України
1. Політичний режим: поняття й ознаки.
Поняття «політичний режим» з’явилося в науковому обігу в другій половині XX ст. Це явище політичного життя й політичної системи суспільства в цілому. Воно має синтезований характер. Можна сказати, що характеристика політичного режиму найбільш повно показує справжні можливості людини в її взаєминах із владними структурами.
Політичний режим — це система засобів, методів і способів здійснення політичної влади в суспільстві. Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Виходячи з цього, говорять про справжню картину принципів організації політичного устрою суспільства. Політичний режим характеризує певний політичний клімат, що існує в тій або іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.
У науці існує два підходи до трактування режиму: юридичний — робить акцент на формальні норми і правила запровадження влади інститутами держави, і соціологічний, який опирається на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада і котрі тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій і т. д. Найбільш адекватним засобом відображення політичного режиму є другий підхід. Він дозволяє як агентів влади розглядати не тільки уряд і офіційні структури, але і всі соціальні сили, котрі реально впливають на прийняття і здійснення рішень.
Наведене визначення політичного режиму найбільш загальне уявлення про дане поняття. Для більш широкого й конкретного уявлення про політичний режим. у певній країні варто проаналізувати основні ознаки політичного режиму.
• ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування;
• співвідношення прав і свобод людини й громадянина
• із правами держави, гарантованість прав і свобод особи;
• співвідношення між законодавчою й виконавчою гілками влади;
• політичне і юридичне становище та роль у суспільстві «силових» структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки й т. д.);
• характер взаємин між центральними й місцевими органами влади й управління;
• місце й роль недержавних структур у політичній системі суспільства;
• положення засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві й прозорості державного апарату;
• домінування певних методів (переконання, примусу й т. п.) при здійсненні державної влади.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера й особливостей правлячої еліти; історичних Д соціокультурних традицій, політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок загальних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу й не може бути встановлений конституціями або іншими законами.
Існує багато класифікацій політичних режимів. Кожна із них є умовною, оскільки «чистих» політичних режимів у політичній практиці не існує. Залежно від особливостей методів і засобів державного володарювання розрізняють два полярних режими — демократичний й антидемократичний. Саме до безлічі цих різновидів можна звести все різноманіття політичних режимів. Крім того, антидемократичні режими ділять, зазвичай на тоталітарні й авторитарні.
2. Характеристика основних політичних режимів
(тоталітарний, авторитарний, демократичний).
Поняття «демократія» — означає народовладдя, владу народу. Однак ситуація, за якої весь народ здійснював би політичне володарювання, поки що ніде не реалізована. Це швидше ідеал, те, до чого потрібно всім прагнути. Тим часом є ряд держав, які пішли в цьому напрямку вперед за інших (Німеччина, Франція, США, Швейцарія, Англія) і на які найчастіше орієнтуються інші держави.
Багатогранність терміну «демократія» обумовлена розвитком людського суспільства. Спочатку демократія розглядалася як пряме правління громадян, на відміну від правління монарха або аристократів. Однак уже в античності демократія вважалася «гіршою формою» правління. У той час вважали, що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним «народовладдям». Тому-то режими демократії не існували довго й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Виходячи із цього, Аристотель не бачив розбіжностей між демократією й охлократією й негативно ставився до демократії. Його оцінка демократії, а також відсутність реальних умов для її практичного втілення вплинули на подальшу долю даної форми держави: Демократія сприймалася негативно й була витіснена з політичної арени. Новий етап становлення концепції демократії починається з Великої французької революції — саме вона дала поштовх до розвитку демократії як напрямку суспільно-політичної думки, яка формулює цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність.
Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму (плебісцитарну) і представницьку (репрезентативну).
До форм прямої демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, Демократія всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів і т. п. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.
Представницька демократія — це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право приймати рішення, але реалізовують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. Носіями представницької демократії є парламенти, інші виборні органи влади, як у центрі, так і на місцях.
Жодна із цих форм в «чистому вигляді» не існує, але в умовах демократичного режиму вони проявляються обидві. Основні ознаки демократичного режиму:
1. Визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Народний суверенітет виражається в тому, що саме народу належить установча, конституційна влада у державі. Народ вибирає своїх представників і може періодично змінювати їх; у ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.
2. Вільне волевиявлення народу на виборах, виборність органів державної влади. Цей принцип розглядається як ключова умова демократичного режиму. Він передбачає
Можливість вільних і чесних виборів, що виключають будь-який примус і насильство. Всі особи, що контролюють владні структури, повинні бути обрані на основі встановлених законом процедур і періодично, через чітко встановлені строки переобиратися. Виборці повинні мати право й можливість для відкликання своїх представників.
3. Пріоритет прав і свобод людини й громадянина над правами держави. Органи державної влади покликані захищати права й свободи людини, які індивід одержує при народженні. Він має також цивільні права й політичні свободи, у тому числі право на життя, свободу й безпеку особистості, на рівність перед законом, на громадянство й участь у керуванні своєю країною, на невтручання в особисте й сімейне життя й т. д.
4. Громадяни мають великий обсяг прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридична закріплені за ними. У демократичних державах діє правовий принцип « усе, що не заборонено — дозволено».
5. Чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вищий законодавчий орган країни — парламент наділений надзвичайним правом видавати закони. Цей орган влади має роль верховенства й, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому в умовах демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують одна одну. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Судова влада має повноваження скасувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади.
6. Поліція, спецслужби й армія — виконують функції забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки держави й суспільства, їхні дії регулюються й обмежуються чинністю закону. Основні функції з підтримки правопорядку належать не армії й спецслужбам, а поліції й судам.
7. Політичний плюралізм, багатопартійність. При демократичному режимі функціонує багатопартійна система, при якій одна партія може змінити у владі іншу на законних підставах у результаті виборів. Усі політичні партії повинні бути поставлені в рівні правові умови в боротьбі за голоси виборців і за своє представництво в органах державної влади. Відповідно до результатів виборів політичні партії, що набрали більшість голосів виборців, одержують право формувати органи влади й статус правлячої партії. Ті, що програли на виборах одержують статус опозиційної партії. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає із критикою органів влади. Вона висуває альтернативну програму. Опозиція контролює владу через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у своїх засобах масової інформації.
8. Влада в державі здебільшого заснована на переконанні, ніж на примусі. При прийнятті політичних рішень переважають процедури пошуку компромісу й консенсусу.
Перераховані принципи демократичного режиму можуть створити ідеалізований образ демократії. Звичайно, переваги демократії, а отже, демократичного політичного режиму очевидні й незаперечні. Однак у демократії є й уразливі сторони й недоліки.
Демократію іноді іронічно визначають як «панування більшої частини суспільства над кращою», при якій процвітає політичний дилетантизм, відбувається засилля посередності. Демократія не гарантує від приходу до влади людей корисливих, з низькою культурою й мораллю, але з витонченим розумом і популістськими засобами.
Зрозуміло, демократія — явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона краща й найсправедливіша форма правління з усіх відомих.
Повною протилежністю демократичному режиму є тоталітарний режим, або тоталітаризм.
Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова ”totalis”, що означає «весь», «цілий», «повний». У політичний лексикон він був уведений у 1925 р. Б. Муссоліні. Із цього часу починається становлення тоталітарного ладу в Італії, потім у СРСР у роки сталінізму й у гітлерівській Німеччині з 1933 р.