Впродовж наступних століть між прихильниками й опонентами Берестейської унії велася і триває аж до сьогоднішніх днів гостра полеміка. Релігійне протистояння стало формою прояву інших соціально-економічних, етнокультурних та державно-політичних конфліктів, внаслідок яких у 1654 р. центральна і східна частина України перейшла під “високу руку єдиновірного московського правителя”. Невдовзі й православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686). З тих пір російська державна і церковна влада докладала всіх
Ще з більшою наполегливістю і послідовністю ці імперативи державно-церковної політики Росії проявлялися в ставленні до унійної Церкви. Кожного разу, як царська імперія поширювали свою владу на суміжні українські землі, це тягло за собою репресії супроти “уніатів” та їх насильницьке “навернення” на одержавлене російське православ’я (1772, 1795, 1839, 1876). Тісна пов’язаність Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами викликала незадоволення та стала причиною зародження “українофільської” течії в середовищі самого православного духовенства й мирян України наприкінці XIX ст. Після революції 1917 р. виникає організований рух за автокефалію українського православ’я, проте спроби її проголошення у 20-х і 40-х рр. натрапили на рішучий спротив Московської патріархії та репресії (уже радянської) влади.
Натомість у західній частині України, яка залишалась у складі Речі Посполитої, при сприянні політичних властей з’єднана із Римом Церква поступово до початку ХVIII ст. охопила практично усіх вірних східного обряду. Всупереч намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію в місток до повної латинізації, вона стала найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єпархія (а саме так стали офіційно іменувати колишніх уніатів з волі габсбурзьких правителів) здобула всебічну підтримку і покровительство цісарського уряду. Власті спричинилися до організаційного оформлення церковно-адміністративних структур греко-католиків (у 1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії на Закарпатті, у 1807 р. відновлено Галицьку митрополію).
Після Лютневої революції 1917 року з утворенням Центральної Ради церкву було відокремлено від держави. Але з часом при Секретаріаті внутрішніх справ було утворено Департамент Духовних справ.
Після встановлення Гетьманату1918р. “Законом про тимчасовий державний устрій України” православну церкву проголошено державною, з мінімальним втручанням держави у внутрішнє життя церкви.
За Директорії “Основний державний закон УНР” визначав автономність православної церкви, проголошував свободу сумління та віри. Заборонялося ухилятися від громадянських обов’язків через релігійні переконання. Декларувалося, що Українська Православна Церква не перебуває в залежності від Всеросійського Патріарха.
Радянська влада здійснювала принцип відокремлення церкви від держави. Влада сприймала церкву як політичного супротивника. Представників кліру було репресовано, конфесії позбавлено статусу юридичних осіб, обмежено у світській та релігійній діяльності.
Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Українi стало навмисне переслiдування релiгiї та насадження Атеїзму. Прагнучи утвердити своє тоталітарне панування комуністичний режим не міг терпіти існування структур, які представляли інші, гуманістичні вартості. Боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не перебирали засобів. Зруйновані, спалені, спрофановані храми; розстріляні, арештовані й депортовані в сибірські ҐУЛАҐи священики й вірні, православні і католики, представники інших релігій; переслідувані, загнані в підпілля або повнiстю знищені цілі Церкви (як Українська Автокефальна Православна Церква на початку 30-х рр. чи Українська Греко-Католицька Церква в 1946 р. у Галичині та в 1949 р. на Закарпатті) – все це також печальні “здобутки” реального соціалізму.
Існування ж тих релiгiйних спільнот, яки вціліли та формально були дозволені атеїстичним режимом, на багато десятиліть обмежилось до вузької, приватної сфери, якщо про таку взагалі можна говорити в системі всезагального ідеологічного контролю й індоктринації. Цілі покоління були позбавлені свободи вiросповiдання, що також спричинилося до зникнення вікових традицій віри, прогресуючої бездуховності та поглиблення деморалізації суспільства.
Ще одним аспектом радянської релігійної політики, зокрема після її суттєвої корективи Сталіним в роки Другої світової війни, стала інструменталізація та використання легально діючих церковних структур для цілей атеїстичної за своєю суттю державної внутрішньої і зовнішньої політики. Особливе місце було відведене Руській Православній Церкві (РПЦ), якій призначалась роль “захисника соціалістичної Батьківщини”, співтворця “нової історичної спільності – радянського народу” та ретранслятора “радянської миролюбної політики” на міжнародній арені. Досягнутий modus vivendi із комуністичною владою дав РПЦ певні здобутки: паралізував спроби автокефалії, розширив “канонічну територію”, збільшив кількість храмів і вірних за рахунок ліквідації УГКЦ і переведення під юрисдикцію Московського патріархату православних єпархій і Церков, які ніколи раніше до неї не належали, підкріпив впливи РПЦ у вселенському православ’ї та й у християнській Ойкумені загалом. Однак в умовах кризи радянського ладу та горбачовської “перестройки” наприкінці 80-х рр. всі ці “здобутки” виявили свою зворотну сторону, дискредитуючи РПЦ в очах частини її духовенства та вірних і зробивши її об’єктом критики з боку дисидентського й національно-демократичного руху. Вихід забороненої режимом УГКЦ з підпілля та утворення громад УАПЦ у 1989 р. стали проявом втрати РПЦ свого колишнього монопольного становища. Водночас небувале піднесення релігійності в умовах нової свободи супроводжувалось загостренням релігійних конфліктів в Україні, які серйозно ускладнили міжнародні екуменічні взаємини. Проголошення незалежності України в 1991 р. створило для діяльності усіх Церков на її території ще й новий державно-політичний контекст.
Сучасний стан державно-церковних відносин в Україні.
У даний час конфесійна карта України виглядає наступним чином:
1. Українська Православна Церква в канонічному підпорядкуванні Московського патріархату (УПЦ – 8490 громад, переважна більшість яких розташована у центральній та південно-східній частині України, 113 монастирів і 3396 монахів і монахинь, 7122 священики, 8166 храмів, з яких 759 будується) – колишній Український екзархат Руської Православної Церкви (РПЦ), який у січні 1990 р. отримав свою нову назву, а наприкінці жовтня того ж року “самостійність в управлінні”. Прохання Помісного собору УПЦ про надання їй канонічної автокефалії після проголошення державної незалежності України у 1991 р. не було задоволене Архієрейським собором РПЦ, а глава УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) – позбавлений свого сану. Переважна більшість єпископів УПЦ, дезавуювавши свої підписи на підтримку автокефалії, у травні 1992 р. обрала новим предстоятелем Церкви керуючого справами Московської патріархії, митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана), який дотепер є її главою з титулом митрополита Київського і всієї України.
2. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ – 989 громад, 79% яких знаходиться в Західній Україні, 2 монастирі, в яких є 2 монахи, 602 священики, 661 храм і 103 будується), перші громади якої почали виникати в Галичині ще у серпні 1989 р. після виходу з-під юрисдикції РПЦ настоятеля храму свв. апп. Петра і Павла у Львові Володимира Яреми та приєднання до автокефального руху одного з єпископів РПЦ Івана (Боднарчука). Поширення автокефалії в Україні відбувалося не лише у протистоянні з Московським патріархатом, але й у гострій конкуренції з відродженням Української Греко-Католицької Церкви та при підтримці православних Церков української діаспори в Північній Америці, один із єрархів якої Мстислав (Скрипник) був проголошений главою УАПЦ, а в червні 1990 р. на соборі цієї Церкви – обраний “патріархом Київським і всієї Руси-України”. Його наступником у 1993 р. став Димитрій (Ярема), після смерті якого в лютому 2000 р.(за його ж заповітом) в храмах УАПЦ поминається ім’я митрополита Костянтина – глави Української Православної Церкви в США, яка перебуває в юрисдикції Константинопольського патріархату.
3. Українська Православна Церква Київський патріархату (УПЦ КП – 2491 громада, з них майже третина – у центральних областях і 12 % у південно-східному регіоні, 17 монастирів і 87 монахів і монахинь, майже 2000 священиків, 1825 храмів і ще 217 будується), яка утворилася в червні 1992 р. шляхом об’єднання усунутого від управління УПЦ митрополита Філарета (Денисенка) та його прибічників з частиною єпископату УАПЦ при сприянні тодішнього державного керівництва, а також депутатів парламенту і політичних партій “державницької” та радикально-націоналістичної орієнтації. Від жовтня 1995 р. Філарет є главою цієї Церкви з титулом патріарха Київського і всієї Руси-України.
Дві останніх Церкви (УАПЦ та УПЦ КП) на даний час не мають офіційного визнання з боку інших Помісних Православних Церков і вважаються “неканонічними”. Згідно з державним законодавством усі вони є легальними і разом з греко-католиками належать до категорії “традиційних Церков”.
Крім того в Україні діють спільноти старообрядців (66 громад), Російської Вільної Православної Церкви (закордонної), Російської Істинно-Православної Церкви, Вірменської Апостольської Церкви, грецькі громади Української Православної Церкви, російські громади, безпосередньо приналежні до юрисдикції Московського патріархату, та кілька інших незалежних православних громад. Ця остання група не має “загальнодержавних” впливів і амбіцій, оскільки її складають громади національних меншин або ж мало чисельні спільноти, що виникли внаслідок розколів у Російській Православній Церкві.
Католики в Україні також не є однорідними, правда тут цей поділ має інше церковно-історичне підґрунтя:
А) католики східного обряду (“уніати” [Терміни “уніат”, “уніатський” мають негативний для сучасних греко-католиків смисловий відтінок, подібно, як означення “папістська щодо цілої Католицької Церкви. Унія є лише частиною ідентичності католиків східного обряду, так само, як папство є лише одним з елементів тотожності усіх католиків. Крім того десятиліття радянської індоктринації та пропаганди надали цим термінам образливого семантичного забарвлення.], які є спадкоємцями укладеної єпархією Київської митрополії 1596 року Берестейської унії з Римським престолом) належать до Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), ліквідованої сталінським режимом та насильно “возз’єднаної” з РПЦ після Другої світової війни. Незважаючи на офіційну заборону та жорстокі переслідування ця Церква зберегла свої ієрархічні структури у підпіллі та в діаспорі, а з грудня 1989 р. домоглася офіційної легалізації. Весною 1991 р. її глава кардинал Мирослав-Іван (Любачівський) повернувся з еміграції до свого осідку у Львові. Сьогодні УГКЦ є другою за чисельністю громад релігійною спільнотою в Україні, маючи 7 єпархій (у Західній Україні) та один екзархат (для Центральної і Східної України), 14 єпископів, 78 монастирів, 1188 монахів і монахинь, 1976 священиків (з яких 53 є іноземними громадянами), 3240 парафій, 2721 храм (306 будується), загальна кількість вірних оцінюється в 4,5 – 5 млн. Від січня 2001 р.
Б) “латинники” складають Римо-Католицьку Церкву (РКЦ) в Україні, ієрархічні структури якої в минулому були поширені на тих українських землях, які входили до складу сусідніх католицьких держав. Після приєднання цих теренів до СРСР радянська влада ліквідувала єпархіальну мережу римо-католиків, депортувавши та репресувавши значну частину її клиру і вірних. Збереглося лише близько сотні парафій під суворим державним контролем. Тепер РКЦ в Україні має 4 єпархії та 1 апостольську адміністратуру (на Закарпатті), 9 єпископів, 38 монастирів, 262 монахів і монахинь, 408 священиків (з яких 278 є іноземними громадянами), 674 храми (65 будується), 772 громади, з яких більше половини знаходиться в центральних областях (Вінницькій, Хмельницькій, Житомирській і Київській). Кількість вірних за різними оцінками коливається від 200 тис. до 800 тис.
Обидві католицькі Церкви є Церквами sui juris, перебувають у повній і видимій єдності з Римським Апостольським престолом, але мають окремішню ієрархічну структуру, літургійне життя, канонічний порядок, історично-культурні особливості тощо.
З 1996 р. у Львові відновлено першу (і єдину досі) громаду Вірменської Католицької Церкви, яка перед Другою світовою війною мала тут осідок свого архієпископа.
В релігійному спектрі України вагома частка належить протестантським Церквам і церковним спільнотам (5952 громади, що складає 26,1 % від загальної кількості) та іншим релігійним віруванням, зокрема, нетрадиційним та новітнім релігійним рухам (48 деномінацій, 1083 громади), кількість і чисельність яких динамічно зростає, але ця тема виходить за рамки нашої дискусії.
2. Термінологічний словник
Атеїзм – система переконань, що відкидає існування Бога і релігійні вірування.
Ви прочитали: "Політика і релігія – №2"Читати далі