Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної, духовної та ін. Кожна з цих систем виконує свої специфічні функції. «Призначення політичної системи, — вважав Т. Парсонс, — це забезпечення інтеграції, розроблення та реалізація загальної мети суспільства».
Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог — Д. Істон, якого багато вчених вважають засновником теорії політичних систем. У своїх
За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень. Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним— від вимог до влади з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи громадян до питань охорони здоров’я, забезпечення громадського спокою і т. д.
Другий вид імпульсів на вході — це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через виконання законів та інших розпоряджень державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.
Д. Істон називає три об’єкти підтримки: політичне суспільство — група людей, які взаємопов’язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці; «режим» — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади; правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність.
Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефективно і надійно працювати.
Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона працюватиме з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.
Ставлення до вимог, які надходять від різних верств населення, значною мірою залежить від типу політичної системи. Антидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих і лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати.
На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з’являються авторитетні політичні рішення і політичні дії з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони ] можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби політичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.
І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політичної системи не дає, можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більше того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рішення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв’язання війни у В’єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.
Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних аспектів політичної взаємодії.
Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план висунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які входять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рівняння: інституційне та орієнтаційне. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідження державних і недержавних політичних інститутів, то орієнтаційний зорієнтований на вивчення політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш-менш легітимного фізичного насильства. «Це узаконена сила, — пише він, — яка пронизує всі «вхідні» та «вихідні» фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи». Г. Алмонд визначає чотири функції «введення»:
1) функцію політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті; 2) функцію артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам; 3) функцію агрегування, тобто об’єднання, інтересів; 4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обміну думками, ідеями. Він визначає і три функції «виведення»: розроблення норм; застосування норм; контроль за виконанням цих норм.
Функція «введення» здійснюється неурядовими формуваннями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція «виведення» — це урядова прерогатива.
У подальшу розробку теорії політичних систем зробили вагомий внесок такі відомі вчені, як У. Мітчел, Г. Пауелл, К. Дойч, М. Дюверже та ін.
У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття «політична система» було поняття «політична організація суспільства». Політична організація суспільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізуюча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, придушувало ініціативу, політичну самостійність інших суб’єктів політики.
І лише наприкінці 80-х років категорія «політична система» стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об’єм і зміст цієї категорії пояснювалися все ж інакше, ніж у зарубіжній літературі. У відповідності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою структурою суспільства, політична система була тісно пов’язана з визначеним типом формації.
Політична система суспільства в науковій літературі того часу визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя “суспільства і здійснюється державна і суспільна влада.
З наведеного визначення проглядається абсолютизація інституційного підходу і звуження масштабів та взаємозв’язку політичної системи з іншими соціальними структурами суспільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.
Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них політичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. У такому значенні поняття «політична система» може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху тощо, кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.
У другому, більш конкретному тлумаченні поняття «політична система» визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб’єктами (групами та індивідами): політичну організацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), політичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру, засоби масової інформації.
Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політичних явищ, так і сталі взаємозв’язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв’язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об’єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативна основа діяльності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв’язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як цілого в суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).
Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв’язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов’язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.
Яке ж методологічне значення категорії «політична система» для аналізу державного політичного управління?
По-перше, з її допомогою значно легше відокремити політичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.
По-друге, легко зіставити елементи державної політики і політики суспільства, відрізнити державне управління від управління в суспільстві загалом.
По-третє, системний підхід дає можливість знайти багато спільного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.
По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порівняльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найоптимальніші політичні рішення.
Політична система функціонує як динамічна цілісна система в органічному взаємозв’язку з іншими системами: економічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Усі системи суспільства взаємозв’язані і взаємозалежні.
Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різноманітних інтересів соціальних груп провідними є саме економічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насамперед їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну систему, забезпечує існування саме такого економічного організму, який потрібен правлячим соціальним групам.
Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв’язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв’язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, як саме організоване системне ціле. Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше трапляються в сучасній вітчизняній політичній літературі.
Першим фундаментальним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та стічними групами, націями, державами; державою і громадянами, громадянами та їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб’єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об’єднань.
Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.
Одним із центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою стабільною не була б система, політичні ролі її суб’єктів завжди в динаміці.
Стабільність політичних відносин полягає в чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, моральних) ролей, тобто кола прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов’язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними зв’язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють «офіси», сукупність «офісів» (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).
Ви прочитали: "Політична система суспільства – №3"Читати далі