Політичний лібералізм розглядає свободу людини як абсолютну цінність, обмежену тільки законом. Згідно з ліберальним ідеалом, мета створення держави – збереження і захист природних прав людини, держава має виконувати тільки єдину функцію – охорону власності. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону є інструментом соціального контролю. У суспільстві віддається пріоритет громадянським свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений,
З самого початку лібералізм звертався до високоморальної особи, яка діє виважено, поєднує свої інтереси з інтересами соціального цілого і несе за нього відповідальність.
З часу свого виникнення лібералізм відстоював критичне ставлення до держави, принципи високої політичної відповідальності громадян, релігійну віротерпимість та ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології були і є: визначення ступеня та характеру державного втручання у приватне життя індивіда, поєднання демократії та свободи, вірності Батьківщині та універсальних прав людини. Спроби вирішити ці проблеми призвели до виникнення у лібералізмі численних внутрішніх течій. Поряд з традиційним лібералізмом з’явилась його нова форма – неолібералізм.
Неолібералізм – це насамперед нове розуміння соціальної та економічної ролі держави. Неоліберали намагаються поєднати основні ліберальні цінності з тотальною опорою на державу, або з соціально орієнтованими ідеями, що стверджують більшу відповідальність суспільства за добробут людей, а не окремого індивіда. На думку неолібералів, сучасна держава повинна не тільки охороняти власність, але й захищати та підтримувати дрібних і середніх підприємців через прийняття анти-монопольного законодавства.
Неоліберали найважливішою перевагою політичної системи вважають справедливість, а уряду – орієнтацію на моральні принципи та цінності. Політична програма неолібералів ґрунтується на ідеях згоди між правлячими та підлеглими, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації прийняття рішень. Вони вже не визначають демократичність політичного життя рішеннями більшості, а віддають перевагу плюралістичним формам здійснення державної влади.
З одного боку, в неолібералізмі зберігається орієнтація на публічні види людської діяльності та відношення до моралі як до приватної справи людини, що не сприяє зміцненню зв’язків та відносин у суспільстві й обмежує електоральну базу неолібералізму. З іншого боку, саме головні цінності лібералізму зумовили зміни у багатьох країнах світу та дали життя теоріям політичної участі та демократичного елітизму. Це дало можливість деяким вченим вважати, що світова спільнота наближається до універсалізації держав, які втілюють принципи свободи та рівності громадян і тому здатні вирішити всі проблеми людського суспільства.
В основу політичної програми неолібералізму покладені ідеї: консенсусу між тими, хто управляє, й тими, ким управляють; необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття управлінських рішень; плюралізм форм організації та здійснення державної влади. Теоретичні розробки відомих неолібералів Р. Даля, Ч. Ліндблюма, Ф. Хайєка, Д. Ешера, Г. Олсона сформували принципово нові уявлення про роль і функції держави в сучасному світі. Місце ліберальної теорії «держави нічного сторожа» займає ідея «держави добробуту», суть якої полягає в суттєвій зміні функцій і завдань держави. Перш за все – втручання держави в економіку, що має на меті створення і підтримку сприятливих умов для конкуренції.
Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, що лежить в основі цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання відносин розподілу. Саме ці егалітарні риси теорії і практики неолібералів були піддані критиці в 70 -80-х рр. XX ст. представниками «неоконсервативної хвилі», які вбачали в державі-покровителі небезпеку для ефективного функціонування капіталів, а також для існуючої системи цінностей. Консерватизм (від лат. – зберігати) – це соціально-політична течія, орієнтована на збереження та зміцнення форм економічного, соціального та політичного життя, що склалися, традиційних духовних цінностей і заперечення революційних змін.
Ця течія виникла після Великої Французької революції як підсумок критичної оцінки її досвіду та результатів. Засновниками консерватизму вважаються Едмунд Берк, Жозеф де Местр та Луї Бональд, а книга Е. Берка «Роздуми про революцію у Франції» – це “біблія” консерватизму.
Консерватори вважають, що людський розум обмежений у своїх можливостях, а суспільними справами править божественна сила. Соціальний процес вони розглядають як результат спроб і помилок, досвід, накопичений у соціальних інститутах та цінностях, які людина не конструювала, і не повинна змінювати.
Для консерваторів держава – це постійно існуюча органічна цілісність, окремі частини якої з’являються, змінюються та зникають, але сама вона є незмінною. На їх думку, збереження минулого може зняти напругу з сучасності і тому має розглядатися як моральний борг відносно прийдешніх поколінь, а індивідуальна свобода руйнує цілісність людської спільноти,
До характерних рис консервативної ідеології належать: ставлення до конституції як до прояву найвищих принципів, що не можуть змінюватись людиною; впевненість у необхідності верховенства закону та обов’язковості моральних засад у діяльності незалежного суду; розуміння громадянської законопослушності як форми індивідуальної свободи.
Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерватизму.
Історична інтерпретація розглядає консерватизм як аристократично-клерикальну реакцію на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних прагнень.
Антропологічна інтерпретація розглядає консерватизм як вічну загальнолюдську позицію з такими ідеями й цінностями, як традиції, стабільність, авторитет, порядок, свобода разом з відповідальністю тощо. Людина розглядається як істота, що керується у своїх діях інстинктом, почуттям, розумом. Суспільство вище за окремого індивіда, а права людини витікають з її обов’язків.
В ситуаційній інтерпретації консерватизм розуміється як спосіб мислення і дій класів, прошарків і соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки. Це позиція, котра постійно повторюється у різні часи соціальними групами, партіями, рухами.
Як і лібералізм, консерватизм поступово змінювався, бо змінювалось суспільство. По-перше, захищаючи цінності індустріального суспільства, консерватори почали чинити опір державному втручанню в економіку, оскільки воно гальмує розвиток вільного ринку та конкуренції. По-друге, криза в індустріальних державах на початку XX ст. сприяла появі різних реакційних консервативних течій. Наприклад, антисемітизму, расизму, націоналізму, що не приймають демократію та пропагують національну дискримінацію.
Після другої світової війни виникли нові форми консерватизму: національний, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та ін. Вони значно пом’якшили своє ставлення до державного регулювання економіки та участі населення в управлінні, але при цьому дуже рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни та порядку.
Поступова еволюція консервативних ідей призвела до появи неоконсерватизму – ідеологічної течії, що сформувалася після економічної кризи 1973 – 1974 рр.
Неоконсерватизм досить вдало пристосував традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. В умовах кризи суспільного життя в капіталістичних країнах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні цінності родини та релігії, соціальної стабільності, що ґрунтується на взаємодопомозі держави та громадянина, недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку та стабільності.
Орієнтири сучасного неоконсерватизму спрямовані на збереження у суспільстві універсальних моральних законів, без яких неможливий економічний і технічний розвиток суспільства. На відміну від ліберальної держави, що орієнтована на індивіда, який самостійно шукає сенс буття, держава неоконсерваторів ґрунтується на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпеченні необхідних індивіду життєвих умов на засадах законності та порядку. Неоконсервативної ідеології дотримуються нині великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна у Великобританії та Данії).
Неоконсерватори усвідомлюють необхідність технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві постіндустріальної доби. У багатьох країнах правління неоконсервативних партій виявилося досить ефективним. їм вдалося приборкати інфляцію, зменшити безробіття, стимулювати ділову активність та ліквідувати збиткові галузі промисловості. Неоконсерватизм пропонує людям ясну форму взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою та поєднання раціонального ставлення до дійсності з моральними принципами.
Ідея соціальної справедливості відома людству з давніх часів, але форми соціалістичного вчення вона набула лише у XIX ст. Перші спроби окреслити ідеал Соціалізму започаткували мислителі Нового часу Т. Мор і Т. Кампанела, а наприкінці XVIII – початку XIX ст. утопічні соціалісти Сен-Симон, Р. Оуен, III. Фур’є. У середині XIX ст. К. Маркс та Ф. Енгельс спробували дати теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його побудову з процесом історичного становлення комуністичного суспільства.
Суспільно-політичний ідеал соціалізму ґрунтується на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, соціально забезпеченій свободі особистості, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці. Соціалізм заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та неоднакової винагороди за працю. Головний пріоритет у соціалістичній доктрині належить не індивіду, а державі, не еволюційним соціальним процесам, а свідомому регулюванню.
У політології існує Марксистське розуміння соціалізму, яке ґрунтується на формаційному підході до розвитку всесвітньої історії, теорії додаткової вартості та теорії класів.
К. Маркс і Ф. Енгельс у своїх дослідженнях капіталістичного суспільства дійшли висновку, що в його надрах постійно розвивається глобальний соціальний конфлікт – класовий антагонізм буржуазії та пролетаріату. Причина цього конфлікту – у нерівному ставленні різних класів до засобів виробництва, що генерує загальний стан напруженості та протистояння. З цього Маркс робить висновок: необхідне кардинальне перетворення капіталістичного суспільства зокрема усуспільнення власності на засоби виробництва. А усуспільнення власності передбачає руйнування системи ліберальної держави та заміну її самоврядуванням. Така заміна, на думку Маркса, необхідна, адже ліберальна держава конституційно оформлює приватновласницькі відносини, а представницька парламентська демократія є ширмою для панування буржуазії над пролетаріатом.
Ви прочитали: "Становлення украінськоі політологіі – №2"Читати далі