9. Проблеми та основні тенденції розвитку української культури в умовах державної незалежності.
План
1. Перебудова та зміни в національно-культурній політиці
2. Проблеми реформування національної системи освіти та науки
3. Стан та основні тенденції сучасного культурного розвитку України
1. Перебудова та зміни в національно-культурній політиці
Процеси перебудови розпочалися в Україні із запізненням. Фактично вони почали розгортатися після усунення
Дзвони Чорнобиля пробудили в народі інстинкт національного, зокрема, мовно-культурного самозбереження. Протягом 1986-88 рр. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. На відмін увід Москви, де головними ми дискусій були «відновлення історичної правди» щодо, переважно, радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарського життя в руслі горбачовського гасла «більше демократії – більше соціалізму», українська інтелігенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини в повному обсязі. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань відіграла стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?», де цій культурі поставлено діагноз – неповна структурність як наслідок бездержавності.
Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи просто не публікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. Певним чином культурницькі гасла були евфемізмами, за якими стояли проблеми відновлення справжньої, не декоративної української державності — на той час, ясна річ, у рамках Р.
Підтиском громадськості на помітні поступки в національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератори, очолені кількома «шістдесятниками», а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві так званий Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло товариство української мови ім. Т. Шевченка (1991 р.). На 2 з’їзді воно прийняло освячену історією назву «Просвіта», почали розгортати діяльність ланки культурологічного товариства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (як-от: Народний Рух), їх лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники.
Помітні зміни відбувалися й у сфері художньої творчості. Хоча горбачовська політика «гласності та демократизації» не означала цілковитого скасування цензури та повної свободи слова й творчості, а лише принесла послаблення партійно-державного тиску на митців, у їх середовищі почалося значне пожвавлення. Виникали численні незалежні театри – студії, мистецькі угруповання поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особливо музична.
Втім і традиційні творчі спілки не залишалися осторонь цих процесів. Коли українські письменники масово вирушили у «велику політику», то кінематографісти та театральні діячі зосередилися на обстоюванні нових господарчих та правових умов для професійної роботи – аби здобути на майбутнє реальні гарантії творчої свободи та матеріальної незалежності від державного та партійного чиновництва. Саме в 1987-88 рр. на всій території Р почалося запровадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури та перехід на «нормативний метод» фінансування культурних витрат, що полягав в обрахуванні необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними культурними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення. Однак практично вся культурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишалися під державним контролем та керувалися переважно командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети.
Досягнення Україною державної незалежності не відбулося в один день – цей процес тривав майже два роки. Його початком можна вважати «майже вільні» вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р., коли, попри недемократичний виборчий закон, майже 100 місць із 450 дісталися демократичним кандидатам. Провідною політичною силою не комуністичного табору тоді став Народний Рух України, серед керівництва якого домінувала творча інтелігенція, а з-поміж ідей та гасел – національно-демократичні, зокрема, ідеї культурного відродження як необхідної умови відродження національної самосвідомості та створення суспільних умов для досягнення Україною незалежності. Особливо важливими лідери націонал демократичної опозиції вважати проблеми культури, зокрема, питання державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення «національних» церков — УАПЦ та греко – католицької. 16 липня 1990р. Верховна Рада під тиском демократичних сил прийняла «Декларацію про державний суверенітет України». Втім рух до справжньої незалежності цим лише розпочався. Через рік, 9-21 серпня, у Москві стався комуністичний «путч ГКЧП», після невдачі якого комуністична більшість в українському парламенті проголосувала 24 серпня за «Акт про незалежність України». 1 грудня 1991 р. на референдумі проголошення незалежності підтримало понад 90 % українських виборців. Українська незалежність стала фактом міжнародної політики, але їй ще належало стати фактом повсякденного життя, зокрема культурного.
Розпуск КПРС означав знищення старої системи формування культурної політики, але весь набір «культурних відомств» залишився й працював за інерцією, виконуючи основну функцію – адміністративно-господарського управління підпорядкованими закладами. До цього додалася небачена раніше самостійність регіонів, зокрема, у питаннях культурних (облуправління культури вже не були, як раніше, у подвійному підпорядкуванні – Міністерства та обласної ради). Внаслідок цього культурну політику кожного з відомств та облуправлінь почала визначати та з політичних сил, яка мала найбільший вплив у відповідній області чи галузі культурного життя. Настав час партикуляризації та регіоналізації культурної політики, коли в одній області демонтували пам’ятники Леніна, в іншій — гучно відзначали радянські свята, ще в іншій — ніяк не могли досягти згоди щодо перейменування вулиць.
2. Проблеми реформування національної системи освіти та науки
Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в XXI ст.», а Верховною Радою прийнято Закон «Про освіту». В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Проте парламент ще досі не прийняв закон про меценатство, який може суттєво покращити становище у сфері культури, хоча відповідний законопроект було розроблено ще у 2004 р. У квітні 2005 р. Верховна Рада України провела слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». На них ішлося про формування нових механізмів сприяння розвитку культури, розширення участі республіки в програмах Ради Європи та Європейського Союзу, розвиток мережі інформаційно-культурних центрів за кордоном. Але реалізація цих доцільних рекомендацій затримується внаслідок політичної нестабільності в Україні.
Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. Перепис 2001 р. показав, що українська мова є рідною для 67,5 % населення України.
Історична практика показала, що держава повинна створювати сприятливі умови для розвитку саме української мови, зважаючи на високий ступінь русифікованості українців.
Реалізація Закону «Про освіту» передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методі навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня сис стає гнучкішою різноманітнішою. Разом із державним] з’являються приватні ліцеї, коледжі гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 р., ще передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,7 %, а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37 % академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбулася реорганізація керування освітою – із метою поліпшення зв’язку між системою середньої і вищої освіти були об’єднані Міністерство народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне – Міністерство освіти і науки України. Важливою віхою на шляху реформування освіти став Закон України «Про загальну середню освіту», прийнятий Верховною Радою 13 травня 1999 р. Згідно з ним в Україні здійснюється поступовий перехід до 12-річного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Тут навчання і виховання учнів здійснює близько 500 тис. учителів і вихователів, з яких близько 90% – з вищою освітою. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан працівників цієї сфери. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчилося в загальноосвітніх, 102 – у професійно-технічних, 428 – у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 – ситуація була дещо іншою – відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. на Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601,2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7 % школярів проти 58,3 % шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3 %) має можливість навчатися російською мовою, а в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській та інших мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп’ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації в 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30 % у вузах III—IV рівнів) і «інженерія» (26 %). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів III—IV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5 %) докторів наук і 40,3 тис. (47,2 %) кандидатів наук. Вчене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8 %), доцента -30,2 тис. (35,3 %).
Але при всьому цьому важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в широких колах українського суспільства напряму залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямі в загальнонаціональних масштабах уже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Від травня 2005 р. Україна є учасником Болонського процесу. У 1998 р. 29 міністрів освіти підписали в м. Болоньї конвенцію про створення єдиної системи вищої школи, щоб зрівняти якість підготовки фахівців різних країн і забезпечити взаємне визнання дипломів в усій Європі. Болонський процес заснований на двоступеневій моделі вищої школи (бакалаври і магістри).
У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової й одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної. Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10 % розробок). Загальна кількість науковців в Україні – майже 300 тис. – у два рази більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній.
У системі Національної академії наук України створено кілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50 % свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається «відплив» частини інтелектуальної еліти з України у країни з більш сприятливими умовами життя.
3. Стан та основні тенденції сучасного культурного розвитку України
В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил : національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації. Розвитку української культури надається державна підтримка. «Основи законодавства України про культуру», прийняті.
Верховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на ії розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільгове оподаткування спонсорства.
В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспільних явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.
Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників – В. Винниченка, Є. Плужника, О. Олеся, Б. Грінченка, Б. Лепкого, М. Зерова, О. Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тернопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіровоградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.
Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву «авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені вподовж значного часу.
Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живописі під назвою «українська національна колористична школа» став художник Г. Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.
Досить активно новаторський стиль утверджується також в музичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна музична школа має традиції, пов’язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б. Лятошинський, а також його послідовників – Г. Таранова, І. Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазнали не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офіційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів – від рок і поп-музики до класичної.
В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів – оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипачів. Крім згадуваної вже «Червоної рути», популярність здобули такі фестивалі, як «Пісенний вернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно». З новими піснями виступають О. Білозір, М. Гнатюк, І. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, І. Білик, Т. Повалій, В. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, П. Зібров, інші майстри естрадного мистецтва.
Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах України сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва негативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.
Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір перша передача Житомирського телецентру. Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його популярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щорічних вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р. Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.
За умов відсутності ефективної системи державного фінансування культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створено фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці, ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці таланту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.
2. Термінологічний словник:
Діаспора – частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншоетнічному середовищі.
Державна мова – визнана законом урядова мова в державі, обов’язкова для державної адміністрації, суду й шкільного навчання.
Соціокультурна ситуація – це сукупність тенденцій, які визначають стан культури суспільства.
Перебудова – політика, що здійснювалась радянським керівництвом на чолі з М. Горбачовим в другій половині 80 – х років ХХ ст., спрямована на збереження радянської системи шляхом її модернізації та часткової лібералізації.
Плюралізм (в художній творчості) – методологічна позиція, що передбачає самостійне існування багатьох окремих культур та їх не зведеність до спільних феноменів, відтак – множинність культур та їх наукових інтерпретацій.
Масова культура – термін, що позначає тенденції у розвитку зарубіжної культури другої половини ХХ ст.
3. Література:
Конституція України. – К., 2005.
Основи законодавства України про культуру. – К., 1992.
Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ: ПУЛ, 2010.
Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995.
Стан культурної сфери та культурної політики в Україні (аналітичний огляд). – К., 1995.
Шейко В. Культура. Цивілізація. Глобалізація. – Х., 2001.
Ви прочитали: "Проблеми та основні тенденці розвитку укрансько культури в умовах державно незалежності."Читати далі