5. Проблеми відродження української культури в період боротьби за державність (1917-1921 рр.)
План
1. Історичні умови розвитку культури 1917 – 1921 рр.
2. Культурно – освітня політика Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського, Директорії
3. Національно-культура політика радянської влади у роки громадянської війни
1. Історичні умови розвитку культури 1917 – 1921 рр.
Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період
Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських культурно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базувалася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна Нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою. Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917-1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці становили меншість, – класи з українською мовою викладання.
З українською демократичною революцією зв’язане велике відродження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центральна та східна частина – України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, оркестри, видавництва, бібліотеки народні будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. їх число почало невпинно зростати.. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі українські митці та письменники: у Катеринославі – Є. Вороний (голова товариства), А. Кащенко, у Вінниці – Д. Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині – М. Куліш, в Лебедині на Харківщині – П. Зайцев, у Києві – Б. Грінченко, В. Винниченко, Л. Старицька-Чєрняхівська, в Одесі – С. Шелухін, І. Липа, А. Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважати ядром національно-культурного відродження в провінції.
За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народний університет у складі історико-філологічного, фізико-матичного і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити український народний університет в Кам’янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П. Скоропадському.
В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і датування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. Академія давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала сприяти розвитку художніх шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф. Кричевський, а за доби Української держави гетьмана П. Скоропадського її очолив відомий український художник-графік, митець з європейською славою, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше перших українських грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іванович Нарбут (1886-1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського (1919) стала найвищим досягненням української графіки тих років. Г. Нарбут відродив українську графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно національний характер.
Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М. Бойчук, В. Кричевський, О. Мурашко, запрошений з Галичини О. Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т. Бойчук. І. Падалка, В. Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: малярство, різьба, будівництво, гравюра та ін. У творчості українських митців знайшли вияв такі мистецькі стилі, як Символізм та Футуризм.
Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книжки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.
Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого театру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М. Садовського Леся Курбаса.
Л. Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степана Курбаса, людина з європейською освітою – вчився на філософському факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Руська бесіда» у Львові. М. Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л. Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.
На відміну від театру М. Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л. Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми театрального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від побутового «українофільського» театру і створити український європейський театр, Л. Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну залежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо – «вчитися і шукати самотужки». Л. Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».
Підвищенням художнього рівня українського театрального мистецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні 1917 р. колективом Молодого театру разом з театром М. Садовського та Музично-драматичною школою М. Лисенка. 14 вересня 1917 р. при товаристві виник Національний зразковий театр, який працював у Троїцькому народному домі і мав власний хор та власний оркестр.
Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. «Правительство буде рішуче проводити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх, форм української державності», – заявив у 1918 р. новосформований гетьманський, уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко (1866-1935), В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський (1868-1920), А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.
Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени 1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані.
Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. її директором став відомий український педагог П. Холодний. Для незаможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій – імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та інших письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії й географії України по всіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністр освіти та мистецтв в гетьманському уряді М. П. Василенко.
За часів владування П. Скоропадського була створена мережа, національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, який діяв паралельно з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою викладання визнавалась українська. До числа студентів було зараховано 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 гектарів.
Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Подільський державний український університет, куди записалося понад одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І. Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої української науки, перший національний вуз, гордість України, символ її національного відродження.
В запрошенні на відкриття нового університету за підписом ректора І. Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської держави, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державному Українському Університеті закладається вперше на сході слов’янський богословський університет, і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна – польської, друга – єврейської літератури й історії. Вірний кращим традиціям європейських університетів, повий Кам’янець-Подільський Державний Український Університет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури».
Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І. Огієнкові з Києва та інших міст України: Л. Білецький, Д. Дорошенко, В. Біднов, Є. Тимченко, письменник і поет В. Самійленко.
Університет залишився у спогадах сучасників І. Огієнка як «найсвітліше культурне діло 1917-1920 років», як факт утвердження української державності. Твердиня української науки, дітище І. Огієнка, Кам’янець-Подільський державний український університет проіснував до 1921 р. Радянська влада реорганізувала його в Інститут народної освіти.
Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр – української мови й літератури, історії та права. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д. І. Яворницького.
На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. ‘ Розробку її статуту з ініціативи М. С. Грушевського почало Українське наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупинили підготовчі роботи. М. П. Василенко як тільки став міністром освіти та мистецтв уряду гетьмана П. Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української освіти, мови й науки». Скликана ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.
Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний нащадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визнаний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В. І. Вернадський (1863-1945), який у травні 1918 р. переїхав до Києва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інтересів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В. Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал – вернадіт. Саме В. Вернадський став головою комісії з питань заснування Академії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П. Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д. І. Баталій (1857-1932), А. Ю. Кримський, М. І. Петров, С. Смаль – Стоцький, по відділу фізико-матичних наук – В. І. Вернадський, М. Ф. Кащенко, С. П. Тимошенко, П. А. Тутковський (1875-1936), по відділу соціальних наук – М. І. Туган-Барановський (1865-1919), В. А. Косинський, О. І. Левицький та Ф. В. Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наявним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-кореспонденти Академії.
2. Культурно – освітня політика Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського, Директорії
27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В. Вернадського, секретарем (1918-1928) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А. Кримського (15.01.1871—25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В. Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наукових досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.
Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свобода-і ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського друкованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. За підрахунками дослідників, протягом березня-листопада 1917 р. було видано 30 літературно-художніх творів загальним тиражем 360500 Примірників. У цей час виникло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Державне видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсюдження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку».
Після багатьох років заборон українська книжка одержала державну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видатки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, то у 1918 р. – 1084. Причому окремі видання сягали величезних тиражів. Наприклад, працю І. Огієнка «Українська культура» опубліковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем – у 100 тис. примірників, а другим, спеціально для української армії, – 1 млн. примірників. Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло книгодрукування в радянський час – в роки НЕПу. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.
Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам’ятки духовного життя українського народу – як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було, створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.
В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормейстер О. А. Кошиць (1875-1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Америці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до вершин музичної майстерності.
Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Думка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.
В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радянський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), батько солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки Р з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М. В. Хомичевського (Б. Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М. В. Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піаністом і акомпаніатором хору виступав В. С. Косенко, який як композитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.
В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І. П. Кавалерідзе (1887 – 1978) у м. Ромнах (тепер – Сумська область) спорудив перший в Україні пам’ятник Т. Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ятники царської Росії і з’являлись пам’ятники К. Марксу, Ф. Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.
Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою – за бажанням. У травні 1921 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За десять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.
Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 Тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.
На Житомирщині перший вищий навчальний заклад – педагогічний університет (тоді – інститут народної освіти) – було відкрито 16 жовтня 1919 р. Серед його перших викладачів були такі відомі педагоги і вчені, як М. П. Кудрицький і Є. О. Ненадкевич.
У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград-Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., Народний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер – агроекологічний університет).
Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. – 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.
Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» почали закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929-11930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.
3. Національно-культура політика радянської влади у роки громадянської війни
Радянська влада, відновлена в Україні в кінці 1919 – на початку 1920 рр., почала приділяти увагу культурній роботі. У новому уряді цією ділянкою опікувався Народний. комісаріат освіти, очолюваний В. Затонським. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, ВНЗ, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів. Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти. Восени 1919р. утрьох відділах УАН – історико-філологічному, фізико-матичному та соціально-економічному – працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.
У роки революції та громадянської війни продовжували існувати та розвиватися фольклорні традиції, які живили професійну творчість. Вони проявлялися в маршових піснях різних ворогуючих політичних таборів, а також у сатиричних частівках, прислів’ях та приказках, в яких народ висловлював своє ставлення до неймовірної чехарди урядів та можновладців. Ця жвава, гостра фольклорна течія, для якої не було заборонених тем і недоторканих святинь, мала небагато спільного з напівпрофесійними фальсифікатами та самодіяльними стилізаціями, що передруковувалися пізніше із збірки в збірку під видом народної творчості.
Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість В. Сосюри, В. Чумака, В. Блакитного (Еллана) та ін. Шукали своє місце у вирії політичних подій літератори, що вже здобули свою свідомість – П. Тичина, М. Рильський, С. Васильченко.
Чи не найпопулярнішим видом мистецтва часів війни був театр. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Першим державним драматичним театром У РСР став театр ім. Шевченка (березень 1919 р.) Для становлення нового театру велике значення мала діяльність як корифеїв театрального мистецтва – П. Саксаганського, М. Заньковецької, І. Мар’яненка, так і талановитої молоді – Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми та ін.
У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. В 1919 р. було засновано перший республіканський симфонічний оркестр ім. М. Лисенка та Державну хорову капелу «Думка».
Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам’ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам’ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента П. Столипіну в Києві у березні 1917р., була підхоплена й радянською владою. Розгорталася монументальна пропаганда революційної, комуністичної ідеології. Яскравою сторінкою історії образотворчого мистецтва стали розписи Луцьких казарм у Києві художниками кола М. Бойчука, а також Центрального гарнізонного червоноармійського клубу в Харкові (худ. В. Єрмилов).
Таким чином, революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різні суспільні організації, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі.
Провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В. Винниченко, історики М. Грушевський та М. Василенко, літературознавець С. Єфремов. Більшовики, визнаючи найважливішими завдання соціально-економічного плану, на першому етапі відштовхнули від себе значну частину української інтелігенції, але пізніше, коли національне орієнтований табір виявив неспроможність вирішувати назрілі соціальні проблеми, більшовики України залучили до своїх починань багатьох діячів науки, мистецтва, освіти.
2. Термінологічний словник:
Модернізм – сукупність різноманітних художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст., яка протиставляє себе традиційній культурі, насамперед, реалістичній.
Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності.
Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, яке об’єднане навколо якогось одного етносу, з національною мовою державного рівня, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою, волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності минулого, сучасного і особливо майбутнього.
Націоналізм – політичний принцип, згідно з яким політична і національна спільнота мають збігатися.
Українська автокефальна церква – форма українського православ’я, незалежна від іноземних релігійних центрів.
Символізм – напрям у літературі та мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., що проголошував головним художнім прийомом символ як вираження незбагненної суті предметів і явищ.
Футуризм – авангардистський напрям у літературі і мистецтві, представники якого намагалися створити мистецтво майбутнього, відкидали класичну художню спадщину, насаджували ідеї фантастики, урбанізму, крайнього формалізму.
3. Література:
Зубалій О. Д., Рященко Д. С. Освітній рух в Україні у добу національно – державного відродження (1917 – 1920 рр.) // Український історичний журнал. – 1998. – №3.
Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посібник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002.
Осташко Т. С. З історії літературно – мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1998. №3.
Попович М. В. Нарис історії культури України. – К., 1998.
Українська культура. Лекції за редакцією В. Антоновича. – К., 1993.
Хоменко В. Я. Українська і світова культура. Підручник. – К., 2002.
Ви прочитали: "Проблеми відродження укрансько культури в період боротьби за державність"Читати далі