1
Регуляторні системи організму і системи травлення їжі.
Мета роботи: Ознайомитися із регуляторними сисми організму і системою травлення їжі.
Завдання 1: Вивчити будову і функціонування регуляторних систем організму.
Завдання 2. Вивчити будову та функції системи травлення їжі.
Цілісність усього організму, гармонійну взаємодію його частин, координацію їх діяльності, пристосування до умов зовнішнього та внутрішнього середовища, що постійно змінюються, забезпечує спеціальна високодиференційована
Нервовому та гуморальному.
Структурним елементом нервової системи є нервова клітина — нейрон (рис. 1-ій). У кожній клітині розрізняють ядро, протоплазму та два види відростків: один довгий — аксон та безліч коротких — дендрити. Вони пов’язують нервові клітини одна з одною та з різними органами і тканинами (соматичними клітинами). Завдяки цьому нейрони можуть знаходитися на значному віддаленні один від одного, але функціонувати як одне ціле. За допомогою дендритів нервова клітина одержує інформацію, через аксони передає сигнали іншим нейронам та виконуючим органам.
Місце, де відбувається зв’язок між аксоном однієї клітини і дендритами іншого нейрона, або його тілом, називають синапсом. Кожний нейрон може мати до 10 тисяч контактних синапсів.
Відростки нервових клітин відокремлені від зовнішнього міжклітинного середовища мембраною, зарядженою негативно через переважання у внутрішньоклітинній рідині органічних аніонів над катіонами (головним чином, іонами К+). Міжклітинна рідина заряджена позитивно внаслідок переваги іонів Ма+ (рис. 1.16). Проміжки між відростками нервових клітин (синаптична щілина), які передають і сприймають сигнали, заповнені міжклітинною рідиною.
Сприймаючі структури клітин називають рецепторами ( від лат. reception – сприйняття, сприймання).
У стані спокою так званий “натрієвий насос”, який розташовано на мембрані, підтримує концентрації Nа+ та К+ на відносно постійному рівні, хоча повільна дифузія іонів в обидва боки відбувається постійно. У результаті розподілу іонів з обох боків мембрани між ними існує різниця потенціалів (60—90 мВ) — мембранний потенціал спокою.
Нервова клітина відрізняється високою чутливістю до дії сигналів, які надходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму, здатністю “запам’ятовувати” їх та трансформовувати в імпульси, які передають інформацію до клітин інших органів, що реагують на такий подразник. Сигнал, який надійшов ззовні, викликає зміни внутрішніх структур клітини. У результаті цього зі зв’язаного стану у вигляді бульбашок звільнюються специфічні хімічні речовини — медіатори, які викликають збільшення проникності мембрани (гуморальний рівень). Завдяки цьому іони Nа+ спрямовуються усередину нейрона. Відбувається зниження мембранного потенціалу, зростає потенціал дії, виникає нервовий імпульс — електричний струм, що розповсюджується по нервах до інших клітин.
До медіаторів відносять ацетилхолін (АХ), норадреналін (НА), серотонін, гама-аміномасляну кислоту (ГАМК).
Під впливом потоку іонів з бульбашок звільнюється медіатор, який зв’язується з білками мембрани нейрона. Це сприяє тому, що відкриваються канальці (пори), і мембрана стає здатною пропускати у клітину іони Nа+, Виникає деполяризація мембрани та падіння внутрішньоклітинного електричного потенціалу. Кожний медіатор дуже швидко руйнується відповідним ензимом. Білки знов стають вільними, що призводить до закриття натрієвих канальців. При цьому мембрана стає непроникною для іонів. Така зміна стану характерна для збуджуючих сигналів. Сигнали, що гальмують діяльність нервової системи, призводять до звільнення зв’язаних гальмуючих медіаторів (ГАМК), які разом із рецепторними білками закривають канальці (пори) меншого діаметра, що доступні для іонів К+, але недосяжні для іонів Nа+. Калій виходить з клітини, що призводить до збільшення негативного потенціалу, тобто відбувається гіперполяризація нейрона. Це спричиняє затримку електричного струму та виникнення гальмування діяльності нервової системи.
Нервові клітини об’єднуються, утворюючи нервову систему (рис. 1.2). Вона ділиться на два великих відділи: центральну нервову систему (ЦНС) — нагромадження нервових клітин, які утворюють головний та спинний мозок, та периферичну нервову систему — нагромадження нервових клітин поза ЦНС та відростки, які відходять від ЦНС та цих клітин. Вони утворюють черепномозкові та спинномозкові нерви.
Головний мозок — розташований у черепній коробці, яка охороняє мозок від механічних пошкоджень. У дорослої людини головний мозок важить в середньому близько 1400 г. Розрізняють такі основні відділи головного мозку: великі півкулі, мозковий стовбур, мозочок (рис. 1.3).
Великі півкулі мозку — передній відділ головного мозку — складаються із сірої “та білої речовини. Сіра речовина, утворена тілами нервових клітин, знаходиться на поверхні та має назву кори. Товщина кори не перебільшує 5 мм. Площа коливається від 1468 до 1670 см2, що значно перевищує внутрішню поверхню черепної коробки. Кора зібрана в складки, які утворюють борозни та звивини. Кількість звивин у всіх людей приблизно однакова, а малюнок, який вони утворюють, є індивідуальним, як і папілярні лінії пальців рук.
У корі розрізняють чутливі (сенсорні), моторні (рухові) та асоціативні зони. Нейрони чутливих зон одержують та обробляють інформацію від органів чуття, причому, кожний орган має в корі своє “представництво” — кірковий кінець аналізатора. Нейрони зон руху аналізують сигнали, які надходять від м’язів, зв’язок, сухожилків, кісток, і керують складними рухами, їх координацією.
Решта поверхні зайнята асоціативними зонами, які зв’язують між собою різні ділянки кори. У цих зонах здійснюються вищі психічні функції — пам’ять, логічне мислення, уява.
У лівій півкулі знаходяться центр мови, а також центри, які відповідають за письмо, лічбу, читання; саме їй належить головна роль у логічному, абстрактному мисленні, правій півкулі — в конкретному, образному, художньому. Внаслідок неоднакового розподілу аналізаторів у корі головний мозок вважають функціонально асиметричним.
Під корою розташована біла речовина головного мозку, утворена відростками нейронів. Разом з тим тут є і скупчення нервових клітин, тобто сіра речовина (вона має назву “підкірка”), — підкоркові центри, які беруть участь у підтриманні постійності внутрішнього середовища організму (гомеостазу). Вони регулюють обмін речовин, підтримують температуру тіла у визначених межах (центр терморегуляції). У підкірці розташовані також центри голоду, ситості, спраги. Ця ділянка мозку відіграє важливу роль в організації емоцій, поведінки, тобто вищих форм пристосування людини до умов навколишнього середовища. Відповідні структури підкірки об’єднані в цілісну систему “емоційного мозку”. Вони значною мірою визначають індивідуальні особливості характеру, його відповідь на той чи інший вплив (реактивність).
Підкірка підтримує тонус кори великих півкуль, загострює сприйняття, мислення. У свою чергу кора регулює діяльність підкірки, гальмує її активність. При вживанні алкоголю слабне регулюючий вплив кори, настає “буйство” підкірки, що суттєво змінює поведінку людини. Дія алкоголю призводить до того, що людина стає агресивною, запальною, не може критично оцінювати свій стан, здатна на аморальні вчинки.
Мозковий стовбур містить у собі довгастий мозок, таламус, гіпоталамус та ретикулярну (сітчасту) формацію.
У довгастому мозку розташовані життєво важливі центри — дихальний та серцево-судинний, їх пошкодження призводить до зупинки дихання та серцевої діяльності. Гіпоталамус бере участь у регуляції всіх важливих процесів життєдіяльності. У сфері його впливу — серце та кровоносні судини, органи травлення, обмін речовин, ендокринні залози, терморегуляція. Тут знаходяться також центри апетиту та спраги.
Гіпоталамус керує багатьма інстинктами та емоціями. Свій вплив на функцію органів він здійснює через найважливішу залозу внутрішньої секреції — гіпофіз, розташовану на нижній поверхні головного мозку. Гіпоталамус може надсилати “накази” як у вигляді нервових імпульсів, так і за допомогою фізіологічне активних речовин, які надходять у гіпофіз (рилізинг-фактори) із кров’ю. У відповідь на це із гіпофіза переходить у кров додаткова кількість відповідних гормонів або загальмовується їх виділення.
Клітини ретикулярної формації знаходяться в товщі мозкового стовбура. Усі реакції головного та спинного мозку перебувають під її впливом. Вона являє собою впорядковану структуру, в якій розрізняють ядра та нервові шляхи до всіх відділів ЦНС. До ретикулярної формації підходять нервові волокна від усіх чутливих (сенсорних) систем; їй належить роль найважливішого інтегративного апарату мозку (наприклад, вона контролює сон та бадьорість, регулює тонус м’язів). Ретикулярна формація розшифровує інформаційні сигнали, які надходять із зовнішнього середовища, та регулює потоки інформації, спрямованої у головний мозок. Вона пропускає до чутливих зон кори одні сигнали та блокує інші, менш важливі на цей час. Ретикулярна формація регулює дихання, кровообіг, діяльність серця та інших внутрішніх органів, обмін речовин у тканинах.
Від мозкового стовбура відходять 12 пар черепномозкових нервів, 11 із них — розгалужуються в органах голови та шиї і лише одна пара — блукаючий нерв — іннервує органи грудної та черевної порожнин.
Мозочок розташований у задньому відділі черепної коробки, безпосередньо над довгастим мозком. Його поверхня на розрізі схожа на гіллясту крону дерева, через це його називають “деревом життя”. Мозочок тісно пов’язаний з усіма відділами головного та спинним мозком. До нього надходить інформація від рецепторів та кори головного мозку. У свою чергу мозочок надсилає сигнали до усіх відділів ЦНС та на периферію. Особливо важливий його взаємозв’язок зі спинним мозком, від якого мозочок одержує інформацію про стан суглобів, м’язів, їх тонус, положення кінцівок. Мозочок регулює тонус м’язів-розгиначів, координацію дії м’язів; забезпечує збереження рівноваги та положення тіла в просторі,
Спинний мозок вміщений у каналі, який утворений відростками хребців, Відповідно до тієї частини тіла, через яку проходить спинний мозок, розрізняють шийну, грудну, поперекову та крижову його частини. Довжина спинного мозку дорівнює приблизно 41—47 см.
На поперечному розрізі бачимо, що спинний мозок складається з внутрішньої маси сірої речовини (яка, в свою чергу, складається з тіл нервових клітин) та білої речовини, що розташована ззовні (утворена пучками аксонів та дендритів) (рис. 1.4), У сірій речовині е центри, які регулюють обмін речовин, у білій — провідні шляхи. Зі спинного мозку (по всій довжині) виходять спинномозкові нерви, які іннервують усі органи та тканини.
Вегетативна нервова сис. Нерви, які відходять від головного та спинного мозку, належать до периферичної нервової системи. Вона регулює діяльність внутрішніх органів (дихання, травлення, кровообігу та ін.), ендокринні залози та процеси обміну речовин у них, через це її називають вегетативною. Ця сис також має назву “автономна”, оскільки вона може регулювати чимало процесів самостійно (без участі вищих відділів ЦНС). Однак усі види діяльності вегетативної нервової системи знаходяться під контролем кори головного мозку і одночасно впливають на її функцію.
Розрізняють парасимпатичний та симпатичний відділи вегетативної системи. Вплив цих двох відділів на функції внутрішніх органів протилежний (антагоністичний). Симпатичні нерви прискорюють серцеві скорочення, парасимпатичні — уповільнюють їх. Антагоністичним е також їхній вплив на систему травлення: симпатичні нерви загальмовують її діяльність, а парасимпатичні — активізують; одночасно вони виступають у ролі синергістів, тобто посилюють вплив один одного.
У парасимпатичній частині вегетативної нервової системи розрізняють центральний та периферійний відділи. Центральний відділ представлений скупченням нервових клітин, розташованих у різних частинах головного та спинного мозку (в середньому, довгастому мозку та в крижових сегментах спинного мозку), Периферійний відділ складається з волокон, які входять до складу черепно-мозкових нервів та периферійних нервових вузлів, розташованих або поблизу органів, або в Їхніх стінках. Медіатором, який бере участь у передачі нервових імпульсів у цій системі, е ацетилхолін (АХ). Роль парасимпатичного відділу — охоронна; гальмування серцевої діяльності, спустошення порожнистих органів.
Симпатична частина вегетативної нервової системи також складається з двох відділів, Центральний відділ представлений групою нервових клітин, розташованих у сірій речовині спинного мозку на рівні восьмого шийного та другого-третього поперекових сегментів. Периферійний відділ складається зі скупчення нервових клітин (вузлів), нервів та їх сплетіння, розташованих поза або всередині органів. Медіатором цієї системи є норадреналін. Гілки, які відходять від симпатичного стовбура, утворюють велике черевне (сонячне) сплетіння, від якого відходять більш дрібні сплетіння до діафрагми, нирок, надниркових залоз та ін. Симпатичний відділ є трофічним: він посилює окислювальні процеси та вживання харчових речовин, стимулює дихання та серцеву діяльність.
Основним принципом діяльності нервової системи є зміна збудження та гальмування. Ці процеси взаємопов’язані та взаємообумовлені. Під дією нервових імпульсів, які надходять від органів та тканин у нейрони кори головного мозку, останні переходять до активного стану — стану збудження. Потім відбувається його поширення
на сусідні ділянки кори. Із розповсюдженням збудження поступово затухає та зникає на периферії. На периферії збудженого осередку поширюється протилежний процес — гальмування. Чим сильніше виникає збудження, тим сильніше гальмування. Воно начебто відтискує збудження з периферії до центру, в результаті чого відбувається концентрація збудження у тій ділянці кори, до якої адресовано дію подразника. Такими подразниками можуть бути як безпосередні дії на органи почуттів, так і слова, які їх означають.
О. О. Ухтомським було помічено, що в корі головного мозку при відповідних умовах виникає дуже стійкий домінантний (основний) осередок збудження. Особливістю цього осередку є те, що він “притягує” до себе імпульси, спрямовані в інші центри. Ці імпульси посилюють збудження домінантного осередку, який, в свою чергу, “придушує” активність інших поруч розташованих центрів.
У зону гальмування може потрапити й кіркова ділянка харчового центру, що спричинить пригнічення апетиту. Робітникам громадського харчування слід враховувати, що погане естетичне оформлення торгового залу, незадовільний санітарний стан підприємства, недостатній рівень культури обслуговування, неввічливість персоналу, низькі органолептичні показники їжі можуть бути причиною виникнення домінантного осередку в корі головного мозку, який гальмує харчовий центр у відвідувачів.
Гуморальна регуляція (від лат. Нитог — рідина) здійснюється шляхом переносу біологічно активних речовин (гормонів, медіаторів) рідкими середовищами організму (кров’ю, лімфою та ін.).
Гормони належать до групи інформонів, які утворюються в залозах внутрішньої секреції (справжні гормони) та в інших тканинах(гістогормони).
Справжні гормони безпосередньо надходять до крові і з її течією досягають усіх органів та тканин, але впливають лише на ті з них, клітини яких мають специфічні для цього гормону рецептори. Такі органи і тканини називають мішенями. Рецептор гормонів являє собою білок, який має особливу структуру, що забезпечує можливість його взаємодії з цим гормоном.
Гормони відіграють вирішальну роль у підтриманні гомеостазу. Вони також беруть участь у пристосувальній (адаптивній) діяльності організму до умов зовнішнього та внутрішнього середовища, які змінюються, впливаючи на обмін речовин, і стають необхідним ланцюгом у здійсненні регуляторної функції нервової системи. Характерними особливостями гормонів є їхня висока та специфічна біологічна активність і дистантність дії (віддаленість ефекту, що викликається, від місця утворення гормонів).
Ендокринні клітини утворюють цілий ендокринний орган (залозу) або являють собою скупчення залозистих клітин, як, наприклад, острівкова тканина підшлункової залози. Якщо ендокринна залоза складається з однотипних секреторних клітин, то вона виробляє певну групу гормонів; якщо ж до її складу входять скупчення різних ендокринних клітин, наприклад у надниркових залозах, тоді кожне з них секретує “свою” групу гормонів. Вплив деяких гормонів на організм людини не вичерпується дією на обмін речовин, вони можуть підсилювати ріст та диференціювання тканин, змінювати інтенсивність функцій органів та тканин.
Залози внутрішньої секреції.
До них належать: щитовидна, паращитовидна, тимус — вилочкова, або зобна, підшлункова, статеві залози, гіпофіз, епіфіз, гіпоталамус.
Щитовидна залоза розташована на передній поверхні гортані. Вона складається з двох частин, з’єднаних між собою перешийком, щитовидна залоза виділяє в кров гормони, що є йодованими похідними тирозину: тироксин (тетрайодтиронін), трийодтиронін, а також кальцитонін, який є пептидом і не містить йоду. При недостатньому утворенні гормонів щитовидної залози виникає гіпотиреоз, який характеризується різким зниженням інтенсивності обміну речовин в організмі дорослих людей, виникає слизовий набряк тканин — мікседема. При цьому захворюванні знижується загальний обмін, набрякає обличчя, знижується температура тіла, уповільнюються мислення та розмова. В ранньому дитячому віці затримується зростання, статевий та інтелектуальний розвиток, і при гострих формах захворювання виникає глибока розумова відсталість — кретинізм.
При низькому вмісту йоду у воді та харчових продуктах виникає так званий ендемічний зоб (ендемія — захворювання, яке постійно спостерігається у деяких місцевостях, що обумовлене природними факторами). При цьому значне збільшення щитовидної залози поєднується із зниженням її гормональної функції. Причиною дефіциту йоду в ґрунті та воді є затримка морських вітрів, які містять йод, високими гірськими хребтами, а також наявність у ґрунті хімічних елементів, які зв’язують йод у сполуки, що не засвоюються рослинами.
Кальцитонін, що утворюється у щитовидній залозі, бере участь у регуляції обміну кальцію в організмі.
Паращитовидні (навколощитовидні) залозирозташовані на задній поверхні щитовидної залози. Вони виділяють паратгормон — речовину білкової природи, яка регулює обмін мінеральних речовин, а саме кальцію і фосфору, та кальцитонін, що регулює обмін кальцію. Роль цих залоз особливо велика у дитячому віці. При недостатній їх функції знижується вміст кальцію у крові, порушується зростання кісток, зубів та волосся, розвиваються судоми. При гіперфункції збільшується вміст кальцію в крові внаслідок руйнування кісткової тканини з виходом із неї іонів кальцію. Захворювання супроводжується м’язовою слабкістю, апатією, болем у спині та кінцівках.
Тимус (вилочкова, зобна залоза) знаходиться у грудній порожнині за грудиною. До моменту статевої зрілості він значною мірою піддається зворотному розвитку; в ньому утворюються гормони — тимозини та тимопоетини. Вони беруть участь в утворенні та функціях деяких ланок імунної системи (Т-лімфоцитів), а також регулюють процеси росту в дитячому організмі.
Підшлункова залоза має змішану секрецію, оскільки з передньої її частини в отвір дванадцятипалої кишки виділяється травний сік, який містить ферменти, що розщеплюють складні харчові речовини. Вона виділяє у кров два гормони білково-пептидної природи, один з них — глюкагон, який утворюється 
-клітинами острівкової тканини (острівки Лангерганса); у 
-клітинах синтезується інсулін.
Глюкагон стимулює розщеплення глікогену печінки до глюкози, яка потрапляє в кров. Інсулін активує функцію ферментів, які каталізують синтез глікогену та жирів з глюкози, в результаті чого її вміст у крові знижується.
У підшлунковій залозі утворюються також деякі тканинні гормони короткодистанційної дії, які беруть участь у регуляції процесів травлення. Недостатній синтез у підшлунковій залозі інсуліну та надмірний — глюкагону є причинами виникнення цукрового діабету. При цьому захворюванні порушується утилізація глюкози тканинами, підвищується її вміст у крові (гіперглікемія); глюкоза з’являється у сечі (глюкозурія). При цьому збільшується кількість сечі (внаслідок підвищеної спраги та вживання великої кількості рідини), в результаті чого в організмі зменшується вміст води. В тканинах та крові накопичуються продукти неповного окислення жирів — кетонові тіла; -оксимасляна та ацетооцтова кислота, ацетон, що може призвести до зрушення реакції крові у кислий бік (ацидоз).
Надниркові залози — парний ендокринний орган, вони розташовані на верхніх полюсах нирок. Кожна з них містить у собі дві самостійні ендокринні залози — кору (кірковий прошарок) та мозковий прошарок (мозкова речовина) (рис. 1.7).
Кірковий прошарок виділяє у кров три групи гормонів стероїдної природи (кортикостероїди), які відрізняються за функцією: мінералокортикоїди (альдостерон та дезоксикортикостерон), глюкокортикоїди (гідрокортизон, кортизол, кортикостерон) та статеві гормони (андрогени, естрогени, прогестерон).
Мінералокортикоїди сприяють утриманню Nа+ в організмі та виведенню з нього К+. При надмірній кількості мінералокортикоїдів в організмі затримується вода та зростає рівень кров’яного тиску. При їх недостачі організм втрачає таку велику кількість іонів Nа+ що виникають зміни внутрішнього середовища, не сумісні з життям;
Наслідком цього є смерть. Тому Мінералокортикоїди називають гормонами, які зберігають життя.
Глюкокортикоїди впливають на обмін вуглеводів, жирів та білків. Вони посилюють розщеплення білків у тканинах та підвищують у крові рівень глюкози за рахунок посилення її утворення з амінокислот. Глюкокортикоїди викликають мобілізацію жиру із жирових депо та його використання в процесах енергетичного обміну. Ці гормони знижують запальні та алергічні реакції, тому їх називають “протизапальними”.
Статеві гормони надниркових залоз відіграють важливу роль у розвитку вторинних статевих ознак підліткового організму. В старості при згасанні функції статевих органів знижується також їхня секреція. Гіпофункція кіркового шару призводить до розвитку бронзової хвороби (хвороби Аддисона): з’являються пігментація шкіри (бронзове забарвлення), прогресуюча м’язова слабкість, втома, падає артеріальний тиск, спостерігаються шлунково-кишкові розлади, знижується стійкість до інфекцій, розвивається схуднення, яке доходить до виснаження.
Гіперфункція кіркового шару призводить до порушень у статевій сфері: у дітей спостерігається рання статева зрілість, у жінок з’являються чоловічі вторинні статеві ознаки (грубий голос, борода та вуса).
Мозковий прошарок надниркових залоз виділяє в кров катехоламіни, головним чином адреналін, який є похідним тирозину. Адреналін посилює розщеплення глікогену та мобілізацію жирів із жирових депо, викликає звуження кровоносних судин (крім судин серця та м’язів), підвищує кров’яний тиск, гальмує функції шлунково-кишкового тракту, різко відстають зріст та фізичний розвиток організму (карликовість). Навпаки, надмірне утворення цього гормону у дітей призводить до гігантизму, а у дорослих людей до акромегалії — непропорційного розвитку окремих частин тіла.
У передній частині утворюються також гормони, які виконують специфічну роль. До них належать, наприклад, пролактин, регулюючий секрецію молока, диференціювання різних тканин, зростання, процеси обміну, інстинкти догляду за потомством.
У середній частині утворюється гормон інтермедин, який впливає на пігментацію шкіри.
Задня частка гіпофізу виділяє нейрогормони — вазопресин та окситоцин, а також акумулює гормони, які синтезуються в іншому органі — гіпоталамусі. Вазопресин (антидіуретичний гормон) звужує кровоносні судини та підвищує артеріальний тиск крові, а також зменшує процес утворення сечі шляхом посилення реабсорбції води у нирках, отже зменшує кількість сечі, яка виділяється. Окситоцин — гормон, який викликає скорочення мускулатури матки, отже впливає на пологовий акт та секрецію молока молочними залозами. Виділення цих гормонів залежить від функціонування інших залоз внутрішньої секреції.
Місцем безпосередньої взаємодії нервової та ендокринної систем та головним органом ряду функцій гормональної регуляції залоз внутрішньої секреції є гіпоталамус, який називають “ендокринним мозком” (рис. 1.8).
Ендокринна та нервова системи функціонують як одне ціле. Їх взаємозв’язок здійснюється в різних формах. Обидві системи контролюють одна одну (рис. 1.9). Деякі нервові клітини здатні виконувати ендокринну функцію, секретуючи пептиди з різною регуляторною дією.
Встановлено, що гормони утворюються також у різних органах та тканинах. Вони мають короткодистанційну дію, бо впливають на рецептори, розташовані порівняно недалеко від місця секреції регулятора. Таким чином, забезпечується надійність дії гуморальної системи. В гормональній регуляції беруть участь і гістогормони (клітинні гормони), які утворюються не в залозах внутрішньої секреції, а в шлунку, кишечнику та інших органах.
Значення харчових речовин для функцій нейрогуморальної системи
Склад їжі впливає на функціональний стан нейрогуморальної системи та утворення медіаторів. Установлено, що недостача білка в раціоні призводить до різкого пригнічення розвитку центральної нервової системи, погіршення формування умовних рефлексів, здібності до навчання, запам’ятовування, послаблень гальмівних процесів та процесів збудження в корі головного мозку.
Контрольні запитання і завдання.
1. Назвіть функції, які виконує нейрогуморальна сис регуляції.
2. Які відділи розрізняють у центральній нервовій системі?
3. Які функції регулює кожен із відділів центральної нервової системи?
4. Розкажіть про будову та функції спинного мозку.
5. Які медіатори беруть участь у функціях вегетативної нервової системи?
6. Яка роль залоз внутрішньої секреції?
7. Які гормони секретує щитовидна залоза?
8. Які гормони секретує підшлункова залоза?
9. На які процеси впливають гормони гіпофізу?
10. Які гормони декретують надниркові залози?
11. Які центри регулюють виникнення почуття голоду і спраги?
12. Назвіть харчові речовини, необхідні для нормальної діяльності нейрогуморальної системи.
Ви прочитали: "Регуляторні системи організму і системи травлення іжі"Читати далі