· сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби».
Політичні ідеї Нового часу (ХVІ – ХІХ ст.) були спрямовані на обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи й громадянської рівності. У цей період висновки політичної науки усе більше набували практичного характеру, орієнтуючись на вирішення назрілих соціальних проблем.
Політична наука Нового часу пов’язана з іменами видатних мислителів ряду країн. Вона начебто пересувається з однієї країни в іншу, виходячи із суспільних
Одним з таких мислителів був англієць Томас Гоббс (1588-1679 рр.). Своє політичне навчання він виклав у філософській праці «Філософські основи вчення про громадянина» і трактаті «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської».
У «Левіафані» Т. Гоббс розкриває свою концепцію влади та держави. Він проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — витвір мистецтва. Саму державу було створено за допомогою суспільного договору.
Природний, додержавний стан Т. Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які владарювали б над ними і поклали кінець всезагальній війні.
Т. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада ніяким договором зі своїм народом не пов’язана, тому що піддані уклали домовленість не з нею, а між собою. Концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства. Правителю належать всі види влади, і він не підлягає суду, стоїть вище законів, тому що останні встановлені ним самим.
Щоб не одержали поширення думки й навчання, які підривали б суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стає контроль І регламентація духовного життя. Філософ вважає не тільки можливим, але й необхідним введення «з інтересах загального миру» цензури над книгами, проповідями та зверненнями до народу.
Слідом за Н. Макіавеллі Т. Гоббс став розглядати державу не через призму теології, а виводить її закони з розуму й досвіду. Починаючи з Т. Гоббса, у західноєвропейській політичній теорії затверджується розуміння держави як машини, що мала потім довгий і складний шлях.
Видатний англійський мислитель другої половини XVII ст. Дж. Локк (1632—1704 рр.) своє політичне навчання виклав у праці «Два трактати про державне правління». Його вважають засновником лібералізму. Він уперше чітко розділив такі політичні поняття, як особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства і держави. Згідно з Дж. Локком, людина від народження має природні права (на життя, волю й власність). Приватна власність для нього — засіб створення вільного суспільства. Дж. Локк продовжив аналіз суспільного договору, трактуючи його як установу громадянського суспільства й підкреслюючи, що держава підкоряється суспільству й особистості. Держава діє тільки в інтересах захисту прав особистості, тому що особистості створюють суспільство, а суспільство створює держава.
При державному устрої варто передбачити в ньому поділ влади таким чином, щоб створенням законів займалися одні особи й установи, а приведенням цих законів до виконання — інші, тобто розділити владу законодавчу і виконавчу. Судова влада розчинялася у виконавчій. Перше місце приділялося владі законодавчій як верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Разом з тим вони зовсім не є пасивними придатками законодавчої влади й здійснюють на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив.
Навчання Дж. Локка про державу засновано на багатьох досягненнях політичного знання й передової наукової думки XVII ст. У ньому ці досягнення були не просто зібрані, а поглиблені, перероблені з урахуванням історичного досвіду, що збагатився революцією в Англії.
Ідеї Дж. Локка одержали свій розвиток у роботах видатного політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск’є 1689-1755 рр.). Головна книга Монтеск’є «Про дух законів» зробила його одним з авторитетних класиків політичної думки.
Л. Монтеск’є в аналіз політичної сфери вводить дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, вдач, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але й факторів географічного положення. Так, він стверджує, що в спекотливих країнах клімат сприяє встановленню деспотичної форми правління. Спека призводить до втрати мужності, малодушності народу, і він не може посилено виступати проти сваволі й зловживання владою з боку правителів, мириться зі своїм рабським положенням. Навпаки, холодний клімат сприяє збереженню в людях мужності, і в таких країнах частіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.
Серед факторів, що впливають на форми правління, Ш. Л. Монтеск’є називає ґрунт, ландшафт, величину території країни. Так, він стверджував, що «республіка за своєю природою вимагає невеликої території, інакше вона не втримається». Монархія ж за своєю природою вимагає середньої величини. Навпаки, для деспотії характерні великі розміри держави.
Однак основний внесок Ш. Л. Монтеск’є в політичну теорію пов’язаний з обґрунтуванням теорії поділу влади. Мета поділу влади — гарантувати безпеку громадян від сваволі й зловживання владою, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Л. Монтеск’є, можливо тільки при відносно незалежному співіснуванні законодавчої, виконавчої та судової влади.
Л. Монтеск’є вірив у прогрес, який він пов’язував із встановленням політичної свободи. Так, він говорив, що політична свобода сприяє розвитку економіки, промисловості, торгівлі; відстоював ідеї свободи слова, друку, совісті. Прогресивне значення мали його ідеї усунення меж майнової нерівності, про обов’язок держави забезпечувати громадян засобами для життя.
Гуманізм, властивий міркуванням Ш. Л. Монтеск’є про спокій, як про перший природний закон людини, його закликам відмовитися від насильства й поневолення одних народів іншими.
Незрівнянно більш радикальними, ніж політичні ідеї Монтеск’є, були погляди іншого французького мислителя XVIII ст. Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.). Він був ідеологом дрібної буржуазії, широких народних мас, у першу чергу селянства, і відстоював ідею конституційної монархії, ідею народного представництва.
Ідея народного суверенітету була відома й до Ж.-Ж. Руссо. Але він розвинув її, стверджуючи, що народний суверенітет – це колективна істота, вона не може бути представлена окремою особистістю; це влада, здійснювана загальною волею або волею більшості, що неподільна. Демократія та свобода лише там, де законодавцем є народ. Але, допускаючи все-таки можливість народного представництва для країн з великою територією, Ж.-Ж Руссо однаково підкреслював, що й тут депутати – слуги народу і їхні постанови можуть стати законом лише після затвердження їх референдумом.
У державі Ж.-Ж. Руссо розрізняє законодавчу й виконавчу (урядову) владу. Перша є волею політичного організму, друга – його силою. Урядова влада засновується актом суверенної законодавчої влади, що обумовлює підлеглу роль уряду.
Ідеї Ж.-Ж. Руссо одержали законодавче закріплення в Декларації прав людини й громадянина (1789 р.) , і особливо в 1793 р., а також в інших актах Великої французької революції.
Ви прочитали: "Предмет політологічноі науки та основні етапи розвитку світовоі політичноі думки – №4"Читати далі