Метод математичного моделювання складається з дослідження політичних процесів і явищ шляхом розробки й вивчення моделей. Наприклад, за призначенням їх поділяють на вимірювальні, описові, пояснювальні й передбачувані моделі.
Сьогодні, у зв’язку з удосконалюванням ЕОМ і програмних технологій, моделювання політичних макро – і мікропроцесів стало одним з першочергових напрямків у розвитку методології політичної науки.
Вивчення фольклору: анекдотів, частівок, приказок і т. п. дає змогу одержати унікальний матеріал для політичних
Роль політології особливо зростає в періоди реформування суспільства, коли доводиться вносити серйозні зміни в структуру політичної системи, у зміст політичного процесу й характеру влади. Політологія допомагає вирішувати проблеми, що виникають при цьому, регулювати суспільну свідомість і контролювати політичне поводження різних груп людей.
Особливе значення політологія має для конкретної людини в суспільстві, яка тільки створює демократичні засади життя. Вона збагачує особистість політичним досвідом, формує свідомого та самостійного суб’єкта історичного процесу.
2. Історія розвитку світової політичної думки:
2.1. Політична думка Стародавнього світу
Політологія, як і будь-яка інша наука, має свою історію виникнення, становлення й розвитку, Елементи політичного наукового знання довгий час складалися і розвивалися в межах загальних філософських теорій. Ідеї й погляди мислителів, викладені в теоретичній формі, є частиною політичної свідомості даної епохи, їхні особливості пов’язані з усією системою соціокультурних й економічних факторів того часу, коли жив і творив той чи інший мислитель. Але разом з тим, багато цих ідей мають велике значення. Вони заклали фундамент сучасної політичної науки й практики. Без вивчення історії політичної думки неможливий аналіз сучасних політичних явищ і процесів.
Політична думка зародилася в глибокій давнині у країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилонія, Індія, Китай, Персія). Чільне місце в політичній свідомості посідали міфи про божественне походження громадських порядків. Подання міфології про земні порядки й у цілому досвід такого підходу до організації громадського життя людей вплинули на подальшу політичну думку. В VIII – VІ ст. до н. е. почався відхід від релігійно-міфологічних уявлень до раціоналістичного трактування соціально-політичних явищ. Політичні погляди набувають певної філософсько-етичної спрямованості.
Власне політичні теорії виникають у VІ – ІV ст. до н. е. у межах китайської суспільної думки, а біля її джерел стояли відомі китайські філософи Лао-цзи (579-499 рр. до н. е.), Конфуцій (551-479 рр. до н. е.), Мо-цзи (480-400 рр. до н. е.). Фундаментальну роль у всій історії етичної й політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція. Його погляди, викладені у книзі «Лунь юй» («Бесіди та судження»), яка складена його учнями. Конфуцій розвинув патріархально – натерналістську концепцію держави. Держава трактується ним як велика родина. Влада імператора («сина неба») уподібнюється владі батька, а відносини керівних і підданих – сімейним відносинам, де молодші залежать від старших.
Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємини на засадах чесності. Основна чеснота підданих за Конфуцієм – у відданості уряду, у слухняності – шанобливості до всіх «старших». Політична етика Конфуція в цілому спрямована на досягнення внутрішньої згоди між верхами та низами суспільства й стабілізації правління.
Конфуціанство (а з IV ст. н. е. – неоконфуціанство) було панівною ідеологією не тільки в Китаї, воно отримало поширення в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах.
З V-IV ст. до н. е. у Китаї відома ще одна політико-філософська школа – даосизм, основоположником якої був Лао-цзи. В основу цього вчення покладено поняття «дао», що за китайськими віруваннями означало правильний життєвий шлях людини чи народу, зумовлений велінням неба. За сутністю «дао» є уособленням справедливості, загального порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з «дао», там панують справедливість і порядок, а отже добробут і щасливе життя; якщо ж вони не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.
Китайський мислитель Мо-цзи виступав з ідеями виборності правителя, соціальної рівності людей. Він критикував соціальну несправедливість, засуджував аристократизм і закликав до проведення реформ на користь народу, а здійснення реформ передбачає не тільки використання звичаїв, а й запровадження законів.
2.2. Політична думка періоду Середньовіччя
Епоха Середньовіччя припадає на V-ХV ст. У цей час політичні знання набувають яскраво вираженої релігійно-етичної форми. У середньовічному світогляді панує уява про визначальну роль Бога в природі, суспільному та особистому житті. Влада осмислюється як здійснення божого промислу. Покора державній владі – одна з вимог християнської моралі. В основу цієї вимоги покладено заповіт Ісуса Христа: «Віддайте кесареві кесареве, а Богові Боже».
Найбільш розвинену концепцію середньовічного відношення до політики сформулював один із найавторитетніших мислителів християнства – єпископ Августин Аврелій (354-430 рр.) у своєму знаменитому трактаті «Про град Божий».
Держава розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог.
Адже держава – це велика кількість людей, об’єднаних суспільними зв’язками. Держава, що ставить за мету задоволення тільки земних благ, позбавлена правди, є пануванням сили. З тих пір, як держава вбере у себе диявольську волю, вона стає суспільним тираном. Тільки держава Божа має щиру правду, і в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й вічного миру.
Форми правління розрізняються Августином залежно від тих обов’язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні й релігійні обов’язки, зокрема, повагу до Бога й повагу до людини. Якщо в державі зберігаються справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися.
Основна риса соціально-політичних поглядів Августина – обґрунтування та виправдання нерівності у суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини внаслідок гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси – висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».
Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225/6—1274 рр.) — жив у період пізнього Середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був зарахований до сонму святих римсько-католицької церкви, а його вчення було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.
Згідно з поглядами Ф. Аквінського, державна влада походить від Бога й тому повинна бути підпорядкована духовній. Це положення було пов’язано із прагненням середньовічних теологів обґрунтувати верховенство духовної (церковної) влади над світською. Незважаючи на божественну природу державної влади, її надбання й використання, вважав Фома Аквінський, залежить від людей. Отже, сутність влади божественна, але форми її реалізації визначаються самими людьми. Збурювання народу проти влади монарха визнавалося смертним гріхом, оскільки було рівносильне виступу проти Бога. Однак сама світська влада повинна дотримуватися християнських заповідей і не гнітити свій народ. В іншому випадку Фома Аквінський визнавав правомірним повалення тирана.
Християнство намагалося утримувати політику в підлеглому стані як світський додаток релігії, нав’язувало теоретичне розуміння держави й влади як елементів божественної діяльності та підконтрольності.
2.3. Політичні ідеї епохи Відродження та Нового часу
У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV ст. в Італії й з XV ст. в інших країнах, відбуваються зміни, що знаменують початок тієї історичної епохи, яка отримала назву Відродження. Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродні, духовно-релігійні цінності та поворот у бік земних природних потреб й інтересів людини.
У політичній думці епохи Відродження на місце релігійного, теократичного пояснення політики, держави й права з’являються світські концепції, у яких висуваються й відстоюються вимоги незалежної від церкви держави, єдиної й централізованої державної влади.
Найбільш яскравим представником політичної думки епохи Відродження був Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.), якого вважають засновником політичної науки. Цей факт є визнанням його заслуг у розвитку політичної думки. У творах «Володар», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» Н. Макіавеллі викладає основні положення нового, раціоналістичного підходу до проблем політичної науки. Відповідно до них політика розглядалася як самостійна сфера діяльності, вільна від релігії, відносно автономна від інших областей життя суспільства. Влада у всіх її проявах є серцевиною політики, і, отже, становить головний предмет політичної науки, – стверджував Н. Макіавеллі.
Наукові принципи політичної науки Н. Макіавеллі виводив на основі дослідження реальних якостей людської природи, розміщення й руху сил, що баряться в суспільстві інтересів і пристрастей. Завдання політичної науки Н. Макіавеллі бачив у тому, щоб пояснювати дійсний стан речей, ґрунтуючись на фактичному матеріалі, на історичному досвіді, а не піддаватися утопічним мріям, ілюзіям і дотримуватися догм. Не пристосовувати дійсність під канонізовані схеми, а, навпаки, на основі пізнання реального життя виводити відповідні політичні принципи й, залежно від них, творити політичну історію. У цьому полягає істинно прогресивний характер методології Н. Макіавеллі.
Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін «держава».
Держава в теорії Н. Макіавеллі означає політичний стан суспільства: відносини панівних і підвладних, наявність відповідним чином улаштованої, організованої політичної влади, наявність юстиції, установ, законів. Він розглядає державу не як застиглу, нерухому структуру, а в розвитку, що постійно змінюється і залежить від співвідношення сил, що баряться за владу.
При аналізі політичних форм Н. Макіавеллі звертається до всіляких факторів, що впливають на їхнє становлення й зміну: економічних, військових, територіальних, географічних, демографічних, етнічних. Особливу увагу він приділяє психологічним аспектам політики. Н. Макіавеллі піймав взаємозв’язок морального й психологічного стану суспільства з політичними формами з цього погляду є одним з піонерів політичної психології.
У роботі «Володар» Н. Макіавеллі надзвичайно яскраво малює образ володаря, що зневажає моральні канони і по трупах своїх рідних, близьких, друзів і підданих іде до вершин слави й могутності держави. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Таким чином, про правила політичного мистецтва Н. Макіавеллі міркує не з погляду справедливості, моралі й т. п., а з позицій політичної мети, при досягненні якої моральні критерії є чимось другорядним і підлеглим і без вагань повинні бути відкинуті для успіху справи. Мета виправдує засоби.
З тих пір дії політиків, що нехтують нормами моралі, стали називатися «макіавеллізмом». Історичний досвід показує, що використання аморальних засобів для досягнення політичних цілей в кінцевому підсумку призводило до знецінювання самої мети. Приклад прояву макіавеллізму – застосування в СРСР у часи сталінізму антигуманних, а часом і нелюдських засобів задля досягнення прекрасних, власне кажучи, і змісту, і ідеалів.
У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
· став розглядати політику як самостійну сферу діяльності, вільну від релігії, відносно автономну від інших сфер життя суспільства;
· заклав основи політичної науки;
· увів у політичний лексикон поняття «держава» у сучасному його розумінні;
· став засновником політичної психології;
Ви прочитали: "Предмет політологічноі науки та основні етапи розвитку світовоі політичноі думки – №3"Читати далі