mi band mi band

Особливості національно-культурного розвитку укранських земель

5.  Проблеми відродження української культури в період боротьби за державність (1917-1921 рр.)

1. Огляд теми: історичні умови розвитку української освіти, науки та культури в умовах національно – демократичної революції 1917-1921 рр. Культурно-освітня політика ЦР, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії. Українізація освіти.

1. Стан науки. Відкриття Української Академії наук

Розпочалася українізація державного апарату, відкривалися численні гімназії з українською мовою навчання. Були створені

mi band mi band
Українська академія наук, два українські університети (у Києві та Кам’янець-Подільскому), Національна галерея мистецтв, Державний український архів. Виникло чимало видавництв, які друкували літературу українською мовою, регулярно видавалася українська преса.

Видатний внесок у створення Української Академії наук (УАН) вніс академік Петроградської академії наук В. Вернадский. У травні 1918 р. він переїхав у Київ, очоливши комісію з питань заснування УАН. Результатом роботи комісії стали проекти 4-х головних документів: про створення УАН, про Статут УАН, про штати УАН і про кошти УАН.

13 і 14 листопада 1918 р. гетьманським урядом був підписаний ряд законів, пов’язаних зі створенням УАН. На витрати по організації Української академії наук передбачалося виділення 200 тис. крб. Гетьман затвердив Статут, штати УАН і первинний склад академіків 14 листопада. До складу УАН входили три відділи: історико-філологічних, фізико-матичних і соціальних наук, а також нечисленні за штатами академічні інститути (Інститут прикладної механіки повинен був нараховувати у своєму складі 17 чол., Фізичний інститут складався з 11 вчених і 10 чол. допоміжного персоналу. Геодезичний інститут – відповідно 9 і 6, Ботанічний сад – 14 і 10, Акліматизаційний сад – 22 і 17 ). Перший склад УАН із 12 академіків призначив 14 листопада 1918 р. сам гетьман. У нього ввійшли Д. Багалій, А. Кримський, Н. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, Н. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинский і В. Левицкий. Першим президентом УАН був обраний В. Вернадский, секретарем – А. Кримський.

Перед УАН ставилася задача об’єднання найкращих наукових сил України і розвитку української науки. Пріоритетними науковими проблемами повинні були стати вивчення історії України, історії національного мистецтва, мови, літератури, природних багатств України, народного побуту, статистики, географії, етнографії і т. д.

УАН вважалася найвищою державною науковою установою в Українській державі. Академіки одержували ранг товариша (заступника) міністра, їм покладалася заробітна плата в розмірі 1500 крб.

Гетьман П. Скоропадський увів стипендії для бідних учнів гімназій. У Києві і Кам’янець-Подільському були засновані українські (народні) університети, а у вже діючих університетах були відкриті кафедри української мови, літератури, історії. Відкрилися Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, Український історичний музей.

Культурна й освітня політика більшовиків

Величезне значення більшовики надавали здійсненню культурної революції, яка передбачала «комуністичне виховання широких трудящих мас».

Побудова соціалізму вимагала також ліквідації неграмотності і малограмотності, загального обов’язкового навчання, формування трудової інтелігенції, підготовки фахівців для народ­ного господарства й управлінського апарата, розвитку науки.

Радянська влада в 1917-1918 рр. прагнула побудувати принципово нову школу, де історію, літературу й інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого. Замість гімназій, реальних училищ, церковно-парафіяльних і земських шкіл була створена єдина трудова школа двох ступенів, навчання в якій поєднувалося з т. зв. трудовим (професійним) вихованням. Радянська влада основну увагу приділяла введенню безкоштовної шкільної, а пізніше і вищої освіти.

У 1920 р. була створена республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив Г. Петровский.

2. Видатні вчені:М. Грушевський, В. Вернадський, О. Палладін, Є. Патон, А. Кримський, С. Єфремов, Д. Багалій.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ

Грушевський Михайло Сергійович [17(29).09.1866-24.11.1934] – видатний український історик, політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща) у родині педагога-славіста. Незабаром родина Грушевського переїхала до місця роботи батька спочатку до Ставрополя, згодом — на Кавказ. З 1880 р. навчався в Тифліській (Тбіліській) гімназії, а в 1886— 1890 рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету. У травні 1894 р. захистив дисертацію на тему «Барське староство» й одержав ступінь магістра. У цей період свого життя брав активну участь у діяльності київської громади. 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії у Львівському університеті. У 1898-1913 рр., очолюючи Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, Грушевський проводив величезну роботу щодо реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збирання фондів, створення бібліотеки й музею. У 1895-1913 рр. редагував «Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка». Грушевський створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип’якевич, І. Джиджора, О. Терлецький, С. Томашівський та ін. 1898 р. у Львові вийшов перший том монументальної праці М. Грушевського «Історія України — Руси» (у 10 томах)., яку продовжували видавати в 1899— 1937 рр. у Львові й Києві. Політичну діяльність Грушевський почав у Галичині, де 1899 р. ст?.в одним із засновників Української національно-демократичної партії. В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) багато часу проводив на Наддніпрянській Україні 1907 р. М. Грушевський організував і очолив Українське наукове товариство в Києві. 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців (ТУП), яке об’єднало більшість українських партій і громадських організацій. У цей період Грушевський видав ряд публікацій з українського питання — «Звільнення Росії й українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 р.), «Вільна Україна» (1917 р ) Перша світова війна застала Грушевського в Галичині У листопаді 1914 р М Грушевський (через Австрію, Італію й Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російською владою, яка вже давно стежила за його діяльністю, обвинувачений у «австрофільстві» і засуджений на заслання до Сибіру.

На прохання Російської академії наук Грушевського перевели спочатку до Симбірська, згодом до Казані, а звідти — до Москви Після перемоги в Росії Лютневої революції він 14(27) березня 1917 р. повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради.

УЦР на чолі з Грушевським, з огляду на зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України. Після приходу до влади 29 квітня 1918 р. гетьмана П. Скоропадського Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. він емігрував до Чехословаччини, а потім до Австрії, де розгорнув широку наукову й публіцистичну діяльність. 1919 р. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, у 1920—1922 рр. редагував орган Української партії соціалістів-революціонерів — газету «Борітеся — поборете!», журнали «Східна Європа» і «Наш прапор» Жив також у Женеві, Берліні й Парижі.

7 березня 1924 р., після довгих міркувань і переговорів з рейнськими представниками, Грушевський приїхав до Радянської України. 1924 р. був обраний членом Української академії наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» тощо. 1929 р. Грушевського обрали академіком Академії наук Р. Невдовзі його заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили.

У березні 1931 р. він був висланий до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідували, а співробітників і учнів заарештували. Усе це негативно відбилося на здоров’ї вченого. Помер Грушевський під час операції в Кисловодську, де він проходив курс лікування. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. Грушевський — автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України – Руси» .т 1—10, у 13 книгах, 1898-1937 рр.), «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Печатки громадянства» (1921 р.), «Історія української літератури» .т. 1—5, 1923—1927 рр.) і багатьох інших.

В. ВЕРНАДСЬКИЙ

Вернадський Володимир Іванович [28.02(12.03). 1863-06.06.1945] — (український і російський учений, основоположник вітчизняної геохімії, біогеохімії та радіогеології, автор фундаментальної теорії ноосфери, академік (з 1909 р.). Народився в Петербурзі, 1885 р. закінчив Петербурзький університет. У 1890—1911 рр. працював у Московському університеті. Від середини 1918 р. жив у Києві, викладав у Київському університеті. Один із засновників НАН України (тоді УАН), Установчі збори якої пройшли 27 листопада 1918 р. у будинку № 36 на вул. Ярославів Вал (на фасаді встановлена меморіальна дошка). Перший президент Академії (1918-1921 рр.). Автор майже 400 наукових праць. У Києві встановлений пам’ятник ученому. У 1963 р. на його честь названа одна з вулиць столиці.

С. ЄФРЕМОВ

Єфремов Сергій Олександрович [06(18). 10.1876 — помер після 1939] — відомий український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопольський р-н Черкаської обл.) у родині священика.

У 1891—1896 рр. навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність почав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 р. С. Єфремов разом з Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 р. з його ініціативи об’єдналася з Українською демократичною партією, одержавши назву Українська радикально-демократична партія. 1905 р. очолив Селянський союз, 1908 р. Єфремов став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців (ТУП). Співпрацював у багатьох українських періодичних виданнях — «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Київська Старовина», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна» тощо, друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру, У 1895-1918 рр. — один з керівників видавництва «Століття». За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався царською владою. Після перемоги Лютневої революції у Росії, у березні 1917 р. С. Єфремов увійшов до складу Української Центральної Ради, а у квітні 1917 р. на Українському національному конгресі обраний заступником голови УЦР і чле­ном Малої ради. Після створення 15(28) червня 1917 р. Генерального секретаріату УЦР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). З установленням радянської влади в Україні змушений був перейти на нелегальне становище. Восени 1919 р. на прохання Української академії наук (УАН) Єфремов був амністований.

Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов був віце-президентом (1922—1928 рр.) і головою правління (1924-1928 рр.) УАН, проводив велику наукову роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію з видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію щодо складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН тощо.

У липні 1929 р. Єфремов був заарештований і обвинувачений в організації нелегального Союзу визволення України (СВУ). У квітні 1930 р. засуджений до 10 років заслання із суворою ізоляцією. Перші 7 років заслання відбував у Ярославському політізоляторі, потім був переведений до Володимирської в’язниці. З 1939р. доля С. Єфремова невідома.

Є. ПАТОН

Патон Євген Оскарович [20.02(04.03). 1870, Ніцца, — 12.08.1953, Київ] — український радянський учений, фахівець у галузі зварювання й мостобудування, академік АН УСРР (1929 р.), віце-президент АН УРСР (1945—1952 рр.), Герой Соціалістичної Праці (1943 р.). Член КПРС з 19,44 р. Закінчив Політехнічний інститут у Дрездені (1894 р.) і Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1896 р.), працював на залізницях Росії. З 1898 р. викладай у Московському інженерному училищі, з 1905 р. — професор Київського політехнічного інституту. У 1921-1931 рр. очолював Київську мостовипробну станцію. З 1929 р. Патон займався питаннями електричного зварювання, за його ініціативи при АН УСРР була організована зварювальна лабораторія, яку в 1934 р. перетворено на Науково-дослідний інститут електрозварювання. Патон був директором інституту з дня заснування. 1945 р. інституту було присвоєне ім’я Патона Основні праці Патона в області електрозварювання присвячені проблемам автоматизації зварювальних процесів, створенню способу зварювання під флюсом і питанням укріплення зварених з’єднань, пошуками способів зварювання спеціальних сталей і впровадженню нових методів зварювання в промисловість. За його участю були спроектовані й створені перші потокові лінії у зварювальному виробництві, розроблена апаратура для автоматичного зварювання, розроблені індустріальні способи зварювання труб, магістральних трубопроводів і резервуарів тощо. Під керівництвом Патона у 1953 р. в Києві побудовано суцільнозварний міст через річку Дніпро, якому присвоєне ім’я Патона. Автор першої у світовій літературі монографії з питань зварювання під флюсом («Автоматичне зварювання голим електродом під шаром флюсу», 1940 р.). Патон був організатором і редактором журналу «Автоматичне зварювання». Депутат Верховної Ради Р 2-го і 3-го скликань. Лауреат Державної премії Р (1941 р.).

Д. БАГАЛІЙ

Багалій Дмитро Іванович (07.11.1857-09.02.1932) — український історик і громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук (з 1919 р.). Народився в Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського і Харківського університетів. Після закінчення Київського університету й проходження трирічної підготовки при кафедрі Д. Багалій у 1883 р. став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а в 1887 р. — екстраординарним професором цієї кафедри

У 1906-1910 рр. вибирався ректором Харківського університету Протягом 1906 р., 1910-1914 рр. Російська академія наук вибирала Д. Багалія членом Державної Ради. У 1914—1917 рр. — голова Харківської міської думи. 1918 р. — член комітету з установи Української академії наук і з 1919 р. — голова її історико-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової праці, створення академічної бібліотеки. Протягом 20-30-х років XX ст. викладав історію України в Харківському й Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УРСР. Як історик Д. Багалій формувався під впливом поглядів свого учителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічних федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров. Автор більше 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної і Південної України XV—XVIII ст. Першою значною його роботою була монографія «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» (1882 р.). У 1883-1884 рр. опублікував «Курс давньоруської історії до половини XIV ст.», який Багалій читав у Харківському університеті. Головними працями професора Д. Багалія є «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887 р.), «Колонізація Новоросійського краю і перші його кроки на шляху культури» (1889 р.), «Магдебурзьке право в Лівобережній Малоросії» (1892 р.), «Українська старовина» (1896р.), «Досвід історії Харківського університету» (т. І — II, 1893 р., 1904 р.), «Історія міста Харкова» (разом з Д. Міллером, 1905-1906 рр.), «Історія Слобідської України» (1918 р.), «Нарис української історіографії» (т. І – II, 1923-1925 рр.), «Український мандрований філософ Г С Сковорода» (1926 р.), «Нарис історії України на соціально-економічній основі» (1928р.).

А. КРИМСЬКИЙ

Кримський Агатангел Юхимович [псевд, А. Хванько; 03(15).01.1871- 25 01 1942] — український учений, письменник, сходознавець, історик української мови й літератури, дійсний член УАН (з 1917 р.) і НТШ (1903 р.). Народився в м. Володимирі-Волинському (тепер Волинська обл.). Протягом певного часу навчався в гімназіях Острога і Києва. У 1885 р. вступив до колегіуму П. Ґалаґана в Києві. Після закінчення колегіуму (1884 р.) добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. У 1892-1896 рр. навчався в Лазарівському інституті східних мов у Москві, а з 1896 р. — на історико-філологічному факультеті Московського університету. У 1896—1898 рр. перебував у науковому відрядженні до Сирії і Лівану. У 1898-1918 рр. А. Кримський викладав арабську, перську, турецьку мови й історію країн мусульманського Сходу в Лазарівському інституті східних мов (з 1900 р. — професор). У період революції 1917 р. вирішив повернутися на Батьківщину. 1918 р. став професором Київського університету (до 1941 р., з перервами). У червні—листопаді 1918 р., у період гетьманства, разом з В. Вернадським та іншими був одним з організаторів Української академії наук (УАН); був секретарем і головою її історико-філологічного відділення (до 1929 р.). Протягом 1921— 1929 рр. А. Кримський очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. У травні 1928 р. після чергового переобрання Кримського секретарем УАН уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром була ліквідована й уся установа, яку очолював учений. У 30-х роках XX ст. Кримський був практично усунутий від науково-викладацької роботи в академічних установах Радянської України. 20 липня 1941 р. був заарештований співробітниками НКВС, обвинувачений в антирадянській націоналістичній діяльності й ув’язнений у Кустанаї (Казахстан). Помер 25 січня 1942 р.

А. Кримський — автор численних праць з історії і культури арабських країн, Ірану, Туреччини й інших, з семітології, історії ісламу («Історія мусульманства», 1904-1912 рр.; «Історія арабів і арабської літератури», 1911—1912 рр.; «Історія Персії та її письменства», 1923 р.; «Історія Туреччини та її письменства», 4 томи, 1924— 1927 рр). Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови та літератури, фольклору, етнографії. Був автором робіт «Українська граматика» (2 томи, 1907-1908 рр.), «Нариси з історії української мови» (1922 р., у співавторстві з О. Шахматовим), редактором першого тому «Академічного словника» (1924 р.). Як письменник відомий поетичними творами на східні теми, що ввійшли до збірки «Пальмове гілля» (3 томи, 1901,1908,1922 рр.), оповіданнями (збірки «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 р. і «Бейрутські оповідання», 1906 р.) і романом «Андрій Лагоський» (1905 р.. повністю опублікований у 1972 р.). А. Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза. Міхрі – Хітум, Фірдо – усі й інших, у тому числі й західноєвропейських поетів.

О. Палладін (1885-1972) біохімік

Народився в Москві у родині майбутнього академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В. І.Палладіна. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.). Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1908—1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914—1916 рр.), професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916—1923 рр.), водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. З 1925 р. очолював Український біохімічний інститут (з 1932 р. — Інститут біохімії АН України), водночас у 1934—1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету. Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м’язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників креатину є аргінін (1916 р.). Вивчив особливості обміну в м’язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Вперше в Р почав біохімічні дослідження вітамінів (1919 р.). Виявив зв’язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті. Синтезував водорозчинний аналог вітаміну К — вікасол, що отримав широке застосування в медичній практиці. Першим почав систичне вивчення біохімії нервової системи. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В.Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганоїдному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах, заклали основу функціональної біохімії головного мозку.

Олександру Палладіну, який фактично з ранніх років вважав, що продовжуватиме справу свого талановитого батька, пощастило і з вчителями. В університеті ними стали видатний фізіолог М. Є.Введенський і великий І. П.Павлов. Обидва не тільки допомогли молодому дослідникові визначитися в професії, але й, розпізнавши в ньому нахили, правильно визначили майбутні напрямки його досліджень. Після завершення підготовки до дослідницької діяльності в лабораторіях Гейдельберга, Тюбінгена і Гессена О. В.Палладін швидко досяг визначних наукових результатів. Він завжди володів даром визначати шляхи наукового розшифрування проблем. Перша з них пов’язана з дослідженням креатину. Серією блискучих експериментів О. В.Палладін довів, що утворення креатину відбувається головним чином у м’язах, а не в печінці, як стверджували деякі вчені. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.). Креатин виявився перспективним науковим напрямком, і О. В.Палладін продовжував розробляти його протягом багатьох років, повертаючись до нього на нових методичних рівнях і можливостях біохімічної науки. Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м’язової діяльності як самостійного напрямку.

В 1920-ті роки О. В.Палладін узявся за одну з найскладніших галузей науки — біохімію нервової діяльності. Тут його дослідження також тривали протягом десятиріч. Він встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто за визначенням хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає визначення окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Він також сприяв розвиткові біохімії нервової системи шляхом вивчення обміну речовин у нервовій тканині при різноманітних функціональних станах. О. В.Палладін, як ніхто, розумів актуальність патохімічних досліджень і перш за все вивчення біохімії головного мозку при патологічних діях на організм. Роботи з патобіохімії нервової системи мали безпосередній вихід у практику охорони здоров’я. Ще один важливий напрямок наукових досліджень О. В.Палладіна, в якому він досяг значних результатів, — біохімія вітамінів та авітамінозів, вплив характеру харчового раціону на обмін речовин. Тут, як і в інших сферах його наукових інтересів, яскраво виявилася здібність О. В.Палладіна швидко знаходити практичне застосування результатів фундаментальних досліджень. У роки Великої Вітчизняної війни на основі досягнень біохімії харчування і вітамінів було почато розробку ліків з яскраво вираженою гемостатичною дією. Це були препарати типу вітаміну К та його похідних, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В.Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування. О. В.Палладін вирішив отримати його водорозчинний аналог. У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів i синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, — при пораненнях, захворюваннях, пов’язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран. Після визволення Києва лабораторія О. В.Палладіна взялася за дослідження дуже важливої у дні війни теми — біохімії аліментарної дистрофії. Ця хвороба з’явилася у людей через тривале голодування. Для успішного лікування дистрофії необхідно було вивчити її біохімію. В тяжких умовах військового часу було вивчено азотистий, вуглеводний, мінеральний обмін, склад крові, а також активність деяких ферментів. Дослідження показали, що головний момент в аліментарній дистрофії — білкове голодування — є причиною неможливості синтезу ферментів, що у свою чергу призводить до розладів у процесах обміну речовин.

Отримані результати мали велике теоретичне і практичне значення. О. В.Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямків, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м’язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо – та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрямки, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиріч успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В.Палладіна в Україні і в інших державах. Нагромаджений фактичний матеріал, виявлені загальнобіологічні закономірності та практичні розробки здобули світове визнання. Одне зі свідчень цього — той факт, що О. В.Палладіна протягом півстоліття запрошували виступити з програмними доповідями на численних міжнародних фізіологічних і біохімічних конгресах і практично на всіх з’їздах фізіологів, біохіміків і фармакологів в Р. О. В.Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів Р і України, Харківського медичного товариства, а також засновник «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience». Понад чотири десятиріччя О. В.Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харкові в університеті і медичному інституті, в Київському університеті.

В 1921 р. організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 р. була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії ім. О. В.Палладіна). В 1934 р. з ініціативи О. В.Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиріч.

У 1924 р. видано перший в Р «Підручник фізіологічної хімії» О. В.Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев’ятьма мовами. Наукова школа О. В.Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, що працюють у рiзних кiнцях свiту. Багато з них керують науковими напрямками і продовжують на новому методичному рівні розробку напрямків і проблем, основи яких заклав у 1920—1930-ті роки О. В.Палладін.

4. Розвиток кіномистецтва як нової галузі культури

1919 р. усі кінопідприємства в республіці були націоналізовані. У відділі мистецтв Наркомпросу України був створений Всеукраїнський кінокомітет, перетворений 1922 р. на Всеукраїнське фото-кіноуправління (ВУФКУ). В перші роки революції і збройної боротьби за Радянську владу створювалася кінохроніка. У 1919— 1921 рр. з’явилося понад 50 агітфільмів: «Все для фронту», «Мир — хатам, війна —. палацам», «Революційний тримайте крок», «Два світи», «Це буде останній і рішучий бій» та інші. За участю політорганів Червоної армії випускалася кінохроніка, ставилися тичні документальні фільми: «Узяття Одеси червоними військами», «Вручення М. І. Калініним ордена Червоного прапора Першій кінній армії», «Визволення Криму від Врангеля», «Парад військ і демонстрація 1 Травня в Києві», «Відправка на фронт Першого інтернаціонального полку», «Перший випуск радянських лікарів» тощо. Тоді ж з’явилося українське науково-популярне кіно (сільськогосподарські й санітарно-просвітительські фільми тощо). Почалося виробництво художніх фільмів. Була реорганізована Одеська кінофабрика, а в середині 20-х рр. почалася підготовка до будівництва нової великої кінофабрики в Києві. Біля витоків українського радянського кіно стояли українські й російські режисери, письменники, актори, оператори, художники: О. П. Довженко, Г М. Тасін, А. Г Кричевський. А, В. Кордюм, І. П. Кавалері-дзе, Г. М. Стабовий, Д. П. Демуцький, М. П. Бажан, Ю. І. Яновський, А. М. Бучма, Н. М. Ужвій, І Е. Замичковський, Д. Вертов, В. Р Гардін, М. А. Салтиков, А. Ф. Лундін, М, П. Охлопков, П, Г Чардинін, Б. І. Завелєв, Г. Л. Рошаль, В. В. Баллюзек, Л. П. Фррєстьєв та інші. Дотримуючись указівок Компартії, українська кінематографія змушена була встановлювати партійні принципи в показі як подій сучасності, так і минулого. Уже перші художні фільми відбивали ці тенденції — «Шведський сірник» (за А. П. Цеховим, 1922 р., випуск 1926 р.) і «Історія Першого травня» (1922 р.), в якому була зроблена спроба створити образ К. Маркса. Почався процес відновлення кіномистецтва. Однак у ряді фільмів нова тика виражалася в старих формах: «Привид бродить Європою» (1923 р,), «Слюсар і канцлер» (за А. В. Луначарським), «Отаман Хміль» і «Остап Бандура» (1924 р.), «Лісовий звір» і «Укразія» (1925 р.), «Трипільська трагедія» (1926 р.) та інші. Про укріплення реалістичних тенденцій свідчили фільми «Два дні» (1927 р., режисер Стабовий, у головній ролі Замичковський) і «Нічний візник» (1929 р.. режисер Тасін, у головній ролі Бучма). Видатною подією українського кіно було оголошене створення фільмів «Звенигора» (1928 р.) і «Арсенал» (1929 р.) молодим режисером О. Довженком, що став одним з найбільших майстрів радянської і світової кінематографії. У його фільмі «Земля» (1930 р.) оспівувалося нове життя радянського села. Утвердженню і розвитку методу так званого «соціалістичного реалізму» сприяли твори режисерів: А. В. Кордюма — «Мірабо» (1930 р.), «Останній порт» (за О. Корнійчуком, 1935 р.); І. П. Кавалерідзе — «Злива» (1929 р.), «Коліївщина» (1933 р.), «Прометей» (1935 р.); Д. Вертова — «Симфонія Донбасу» (1930 р.) й інші; Л. Д. Лукова — «Велике життя» (1-а серія, 1940 р.); І. А. Савченка — «Вершники» (за Ю. І. Яновським, 1939 р.), «Богдан Хмельницький» (за О. Корнійчуком, 1941 р.) та інші. З освоєнням звукового кіно підвищився інтерес до фільмів, які глибоко розкривали характери, особливо сучасників. У 30-х рр. були поставлені фільми О. Довженка «Іван» (1932 р.) і «Щорс» (1939 р.). В українському кіно знімалися актори Н. М. Ужвій, П. О. Масоха, М. Д. Мордвінов, Б. Ф. Андрєєв та інші. Працювали оператори Д. П. Демуцький, Ю. І. Єкельчик, М. П. Топчій, В. Е^ Войтенко, О. О. Панкратьєв, М. К. Чорний, О. А. Мищурін, М. Л. Кульчицький; художники М. М. Уманський, С. М. Зарицький. Ставили фільми режисери: Г. Л. Рошаль — «Дві жінки» і «Людина з містечка» (1930 р.); І. О. Пир’єв — «Багата наречена» (1938 р.); М. Ф. Садкович — «Шуми, містечко!» (1940 р.), «Травнева ніч» (за М, В. Гоголем, 1941 р.); О. М. Файнціммер — «Танкер «Дербент»» (1940 р.); А. М. Роом— «Вітер зі Сходу» (1941 р.) та інші.

5. Радянський план монументальної пропаганди й початок його реалізації.

Після жовтневого перевороту 1917 р. образотворче мистецтво перетворюється в агітаційний засіб, особливо після проголошення Ленінсько-Луначарського плану «монументальної пропаганди», до втілення якого були залучені і українські скульптори. Скульптура, як і образотворче мистецтво взагалі, розвивалася в цей період у гострій боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з творами близькими і зрозумілими народові, з’являлися також витвори футуристичні, формалістичні, автори яких під виглядом пошуків нових форм і засобів часто прикривали свою бездарність і неспроможність за допомогою мистецтва скульптури відобразити життя і страждання трудового і обездоленого народу.

Деяке пожвавлення в цей процес вніс конкурс на проекти пам’ятників Т. Шевченкові, проведений 1926-33 р. Великі монументи Кобзарю було споруджено у Харкові за проектом скульптора М. Манізера та архітектора Й. Лангбарда та 1939 р. у Києві і Каневі (скульптор М. Манізер). Тоді ж були встановлені надгробки М. Лисенка та М. Заньковецької у Києві на Байковому кладовищіі скульптора Ю. Білостоцького.

2. Типові завдання:

  1. Яким українським урядом було започатковано Академію наук (УАН)? Хто став її першим президентом?

  2. Визначте видатних українських вчених та охарактеризуйте їх наукові здобутки

  3. Коли в Україні розпочався розвиток кіномистецтва?

  4. Якого значення надавали керівники радянської держави монументальній пропаганді?

  3. ЛІТЕРАТУРА

Зубалій О. Д., Рященко Д. С. Освітній рух в Україні у добу національно – державного відродження (1917 – 1920 рр.) // Український історичний журнал. – 1998. – №3.

Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посібник. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2002.

Осташко Т. С. З історії літературно – мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1998. №3.

Попович М. В. Нарис історії культури України. – К., 1998.

Українська культура. Лекції за редакцією В. Антоновича. – К., 1993.

Хоменко В. Я. Українська і світова культура. Підручник. – К., 2002.

Ви прочитали: "Особливості національно-культурного розвитку укранських земель"
Читати далі

mi band mi band
Прокрутити вгору